А новини і вісті були щораз тривожніші. Ширились повстання. Добровольча армія посувалась з сходу, а сполучені сили Директорії і галицькі корпуси — з заходу.
В місті ЧК арештовувала і нищила людей. Люди жили в страху, молодь шикувала самооборону.
Прийшлось побувать на нараді про самооборону.
Не хватало зброї. Хто мав — не всякий признававсь. Було у кількох старших господарів. Не було нікого, хто згодився б взять в руки всю справу, а люди були.
Відомі стали ті особи, хто тайно був зв'язаний з ЧК. З б. офіцерів більші:ть сиділа в пароплаві коло мосту або зникли. Були то переважно приїзні. Старших віком ЧК не брала.
В один з наших випадів в Канів прийшла до нас молода красива жінка, раненько, тілько ми повставали.
Вона недавно приїхала з Києва, десь працювала, скромненька, мало показувалаісь. Одразу залилась сльозами, а ми, здивовані, поглядали на неї і один на другого. Виплакавшись, пояснила, що прийшла до нас шукать помочі.
Її брата арештовано, сидить разом з другими на пароплаві при мостові вже з десять днів.
Рідко кого звідтіля випускають. Убивають і кидають з мосту в воду. Знову полились сльози. Не розуміли, чого вона до нас прийшла. Помалу справа вияснилась. Жила ця київлянка у Рудніцьких. Інженер Рудніцький провадив будову залізничного мосту. її брат, власне, і був арештований. До нас прийшла просить помочі. Що ми можем бути у себе, довідалась од пані Майвальд, котра дружить з Рудніцькою. Дійсно, вечором був я у Майвальдів.
Він десь виїхав, а вона нічого про Осташкевича не споминала, жили ці родини близько.
Як ми могли б помогти, ніхто не уявляв, а ми — найменше. Дмитро з братом тим не знався, уважав якусь поміч неможливою, вийшов до другої хати. Чулий на сльози, я почав як міг успокоювать несподіваного гостя, розпитувать.
Вона має перепустку, бачилась з братом, занесла білизну, їсти. Сьогодні тоже там піде. Сидять арештовані під підлогою (палуба), там малі, круглі вікна над водою. З братом говорить в окремім кутку, озброєний матрос не мішає, стоїть далі. Все це оповідає хлипаючи, кидаючи: "Рятуйте його!"
Умовляємось нарешті так: спіткаємось в затишнім місті, в паркові, зараз як вернеться од брата.
Нехай довідається, чи не мають там арештовані вартового всередині. Де саме і з якої сторони, коло якого вікна брат спить. Чи те вікно велике, щоб ним пролізти.
В голові починає повставать план. Треба двох.
Дмитро категорично одмовився од уділу в цій "шаленій авантюрі", та й з якої речі? Рискувать життям для чужої незнаної людини? Треба ще сьогодні на Дніпро: та подальше. Що з того, що сестра плаче? Багато плакало матерів, жінок і сестер: тепер, може, скрізь плачуть.
Мав повну рацію. Одначе… надумав щось дійсно шалене.
В умовленім місті довго ждав нещасливу сестру. Прийшла. Бачилась, балакала, передала вузолок. Вартового коло арештованого немає, тільки на верхній палубі та при кулеметі на мосту. Брат спить при другім вікні по лівій стороні за колесами. Віконця-ілюмінатори невеликі, проте пролізти можна такому як я або її брат.
Може сьогодні ще бути на пароплаві, понесе табак. Тепер не плакала, тілько пильно дивилась в очі.
І рішився. Умовляємось. Піде і скаже братові, щоб не спав. Над ранком пильно прислухається і має одкритий ілюмінатор. Щось почує — хай вилазе, попаде в човен. А далі "моліться Боту, щоб поміг, або за наші душі". Ще сьогодні дайте знать моєму присланому одним словом: "Зроблено!"
Дмитро сердитий і сердечний. Кляне і одмовляє. Вкінці махнув рукою, в oчax виступили сльози. Замовк, тільки курив цигарку за цигаркою. Темно було, коли Гаша вернулась і сказала: "Зроблено". Як не одмовляв Дмитро, проте поміг підігнать човен ближче мосту і рушницю приніс прочищену, промазану.
В саму північ міцно стиснулись і… попрощались. Ще трохи почекав — і в темнішу пору був під мостом. Обережно між сваями добравсь до пароплаву. Тихо. З води піднімається пар. Під бортом сунеться човен. Зверху з палуби його не видно. Чіпляюсь за ілюмінатори-крила. Тепер і з мосту трудно замітить. Ілюмінатор, трохи одкритий, шкрябнув — і зараз трохи до другого, придержую човен, а з того вилазять ноги, весь чоловік в білому і досить тяжко гупнув, простягся на дні. Ще хвилину тримаюсь за ілюмінатор; кроки вартового нагорі десь близько, дальше, ще дальше — і тиша.
Човен несе міцна течія, рушниця в руках, очі вдивляються назад, в опарах води губиться міст, пароплав, ще трохи праці веслом — і витягаєм човен на пісок.
Швидко пнемось нагору, дальше — в кущі. Сірники маю, скоро розпалюємо огонь, гріємось. На сході біліє, розовіє. Приглядаюсь своєму компаньйонові — тож це пор. Осташкевич, що провадив "всеобуч".