Не чую підступу. Ідем. Як умів, так і вияснював Репієві свої погляди на причини наших неудач, головним лихом була неприготовленість, мале усвідомлення національне народних мас, брак патріотизму та ще вороже наставления росіян, поляків, румунів до самої ідеї нашої державності, народів, під котрими нашилась українська земля. Ми не могли розбудувати мілітарної сили, не були знані Заходові як окремий, великий народ. Не мали військового промислу, а не будучи признаним Заходом, не могли лічить на його поміч.
Повстання 1918 року було, на мою думку, історичною помилкою, а таке свято, як 4-ліття Директорії, - абсурдом. Директорії взагалі немає, оставсь один Петлюра. Зрештою, останнім акордом наших змагань з Росією Червоною і Білою був союз УНР з Польщею, а кінчивсь для нас трагічно. Отож, в нашім положенні треба дивиться далеко вперед.
Для краю ми не маєм тепер ніякої вартості. Мислячи про себе, маєм приклад. Одні набувають науку, другі ремесло, треті малюють, інші торгують, вишивають, мережать. Це все праця творча, визвольна для енергійніших, з волею. Вони уже тілом чи духом — за табором. Вони і для краю мають вартість. Яка б влада не закріпилась, оціне і охоче прийме інженера, лікаря, агронома, письменника, техніка, майстра, художника. То елемент творчий, у всіх краях цінимий, а Україні так потрібен. Значить, нам треба перестать гратись в неповажну військову гру. Витягать на волю треба слабих, котрим обірвалась несподівано життєва дорога. Виводить або помогти вибратись на інший путь з болота та нещастя. Та пора змінить нерозумний поділ на щирих і нещирих, певних і непевних, УНРівців і гетьманців. Хоть і не легко, а треба почуть себе братами, синами однієї матері.
Ви мене зрозуміли, друже? Репій похилився, весь час мовчав, а коли я кінчив, поволі встав, пильно подивився в очі, похилив низько голову в уклоні, круто повернувсь і пішов в І відділ. Я ще трохи посидів, дивився вслід, як його повільний хід набирав нормальної скорості. Думаю, що хіба зрозумів мене цей "щирий" та "певний", може, в мислі шукає можливості вийти на творчий путь? Може, розум підкаже ліки на оздоровлення? Те саме, що говорив Репієві, чули од мене десятки інших. Коли єсть якась частина моєї заслуги, що тоді теперішній добрий інженер Репій почав визволяться од впливу нездорових опарів таборового маразму, можу з приємністю сказать, що зерно-слово було здорове, а впало на добрий ґрунт.
Петроній Скиба
В табір часом попадали люди, задержані поліцією, без паперів, переважно обшарпані, голодні, бездомні. Поліція, потримавши в арешті, доставляла їх до обозів, часто передаючи з постерунку до постерунку. Йшли тоді місяцями сотні кілометрів і, як елемент підозрілий, попадали в II відділ, рідко до нас.
Отож привів до нашого бараку жандарм такого бідолаху. Давно нестрижений, небритий, в старій солдатській подертій шинелі, з розбитих черевиків виглядають брудні пальці, на голові — російська стара фуражка з половиною дашку. Лице довге, ширококосте, немите, одне око прищурене. Що з ним робить, де положить? Всі хлопці дивляться на людину в остатній біді. Дійсно, такого ще не бачили. Запровадив "гостя" до себе в сепаратку, почав розпитувать, хто він, як зветься, звідкіль, де його арештовано.
Називається Петроній Скиба, родом з Олександрівки (Запорожжя), був в повстанцях, дібравсь до Волині, щасливо перейшов границю, помогли люди. Має середню освіту, хотів десь учителювати. Поліція затримала в 30–40 верстах од границі, посадила до арешту, а потім погнала сюди етапом. Ішов два місяці. Нічого не кажучи, вийняв я білизну, у когось купив старі штани, черевики, доложив ще нову чеську блузу з балахоном, дав гроші на стриження, бриття та лазню. Передусім — кава з цукром, хліб, кусок сала і цибулина. Трудно і неприємно було дивитись, як цей нещасний їв! Вийшов з сепаратен, побалакав з тим-другим. Прибувший поселиться зі мною. Бурбела піде з ним до лазні, а його барахло нехай там спалять.
Вернувсь Петроній змінений до непізнання. Чистий, оголений, пострижений, одітий, як більшість таборян. З лиця зникли прибутість, непевність. Попав між людей, котрі не одне бачили, перетерпіли, знають біду, людей співчуваючих.
"Будете спать тут на однім ліжку зі мною, бо немає для вас постелі".
"Дуже дякую. Буду вас стіснять, мішать, якось може там між ними притулюсь".
"А тепер ідіть по обід для нас обох".
Обід Петроній їв з котелка, я — з миски. Цим разом він не хапався.
"А тепер побалакаєм ширше".
"Коли ви почали пробираться до границі?"
"З весни минулого року".
"Дійсно ви були в повстанцях?"
"Так, був два роки".
"А де ваші ці повстанці воювали, де мали головну квартиру і як звався ваш отаман? Скільки вас було? Прошу буть стислим, а розказати не як слідчому, а як певному доброму знайомому".