"Держись тепер!" — і різнув. А хворий векнув, як теля, коли ударить шершень, і обм'як, непритомний. З рани — кров, гній, і виліз кусок стрижія. Потяг його щипчиками, вирвав кусок, потекла чорна кров, ще кусок, ще кусок, кров тече, а земляк стогне тяжко. Марлею витираю рану, поливаю боровою водою. На місті, де була гуля, тепер глибоко провалилась дірка. Шкура, як холодець, одходить легко під щипчиками. В дірку впхав чистої марлі, залив колодієм, зав'язав. Сховав, що осталось од перев'язки, в сундучок. Сів і жду, що буде. Брудне скривавлене шмаття лежить коло огорожі. Наслідки операції уже дали наслідок — не смердить! Пацієнт одкинувся набік, помалу помацав шию, обережно повернув голову, трохи засичав.
"Що то було?" — питає.
"Трохи натиснув чиряка, а ти, земляче, і хвіст одкинув. Як тепер, дуже болить?"
"Якось полегшало. Болить якось інакше", — дивиться веселіше.
"Полегшає, коли гною було з стакан".
А він все водить пальцями по шиї:
"Не чую і гулі на шиї!"
"І не почуєш, провалилася".
"Чую велике полегшення".
"Завтра підеш, сину, до гімназії, а за тиждень, а найдалі півтора, непотрібна буде перев'язка, по собі знаю. Колись мав таку цяцю на шиї, а тепер маленький шрам".
Дійсно, все добре кінчилось, осталась на шиї впадина. А як Скиба підкормився, добре поповнів, а шия потовщала, як у бичка, вирівнялась і впадина. Кінчаючи про земляка, додам його дальші етапи.
Внаслідок наших балачок поїхав він до Чехії, кінчив студію в найстаршій знакомитій Академії рільничій в Таборі і, треба думать, кінчив добре, бо значно пізніше, коло 1930 року, коли я працював в Більську на Підляшші, мав сім'ю, дістав од нього останній лист і дві фотографії. Був управляючим маєтком Бенеша, президента Чеської Республіки. Потім листування обірвалось, бодай же з моєї вини. Різна і дивна доля буває у людини.
Батько Махно
Літо 1922 року.
В таборі порушення. З першого, другого і третього відділів суне спішно народ спіткать Владику Степу — Батька Махна Нестора Івановича, постраха білих і червоних, руїнника в'язниць і святинь, ката жидів, попів, дідичів і всіх, хто не послухав його розпоряджень. Хитрого, неуловимого, непоконаного в бою. Завітав в табір з найближчим оточенням і начальником штабу.
В цім був азиль польського уряду. Каждий був цікавий побачить людину, про котру співали, ширились оповідання, чоловіка — живу легенду.
Вийшло і наше вище начальство. І несподівано розчарувались. Іде група людей од комендатури, було їх коло тридцяти. Спереду — малий сухорлявий чоловічок з довгим темним волоссям, зачесаним назад, рядом — висока молода жінка. Ото і є сам Батько з дружиною. За ними решта — братва. В руках — малі завинятка, поглядають з цікавістю на тисячну громаду, з усмішкою, сміло, незалежно. Махно міцно припадає на ліву ногу. Всі мають чорні сорочки, двоє чи троє — піджаки. На ногах чоботи, черевики добрі, у Батька — краги. З цього товариства виділяється один одежею і виразом інтелігентного обличчя, це начальник штабу — Чорна Хмара. Має добру поставу, певний, спокійний вираз людини, що все пережила, нічим не здивується, чує себе тут так, якби з обозу і не виходив.
Наш фотограф попросив зробить пам'яткове зняття. "Можна". Сів на лавку перед генеральським домом Махно з жінкою, по боках по двоє, решта поставали за лавкою. Довго мав я цю фотографію з написаними фаміліями на звороті. Пам'ятаю, що були там Чорна Хмара, начальник кулеметної команди, завідуючий хазяйством, скарбник, начальник охорони, два з охорони, решти не пам'ятаю.
Одведено для махновців два невеликі бараки між IV відділом і електровнею. Там близько в таких самих бараках жили німці з родинами, утікачі з Червоної Росії. Поміщались часово, потім їхали в Німеччину. Були це колоністи з степових наших сторін. Видно їх було рідко, тримались окремо, діставали харчі з-за обозу, а з виду чинили враження хліборобів після праці.
Дротів там не було, до махновців можна було зайти завше, і вони вдень ходили до І і III відділів без перешкод.
Як близький земляк, пішов і я до анархістів. Хотілось узнать, за що вони бились, ціль та спосіб, котрими проводили мобілізацію, добували зброю, харчі; цікавила тактика бою на махновський спосіб. Першим прийшов до нас, інвалідів, щось купить старший віком завідуючий хазяйством. Не пам'ятаю, що саме приніс продать. Позвав його до себе, жив тепер сам, бо Скиба був уже в Чехії. Сказав, що я з Кічкаса, а він оказався слюсарем з Токмака. Розбалакались. Не був цим разом розговорчивим. Як земляка, запросив до себе. Єсть у їх і з Олекс; індрівська. Говорив я тоді довго з нач. штабу. Кінчив Комерчеську середню школу, сам з Вознесенки. Кінчив військову школу в Полтаві і дослужився до штабс- ка- пітана. Взагалі людина, це видно, має думку незалежну, не будь-яку інтелігенцію. Замітно, що його шанують. Коли згадав йому про перебування тут у мене Скиби, він аж підскочив: "Петроній". — "Так, Петроній". — "А де він?" — "В Чехії учиться в Рільничій академії. А що, знались?" — "Дуже близько, адрес маєте — напишіть мені тут".