Найшлись ще спільних знайомих багато. Багато згинуло од червоних, білих, Батька Махна. В місті змін мало. В'язницю і собор зірвав Махно, міст на залізниці через Московку пустили в повітря партизани з потягом агітаціонним імені тов. Сталіна. Був то царський потяг.
"А як же ви пішли до Батька? З переконання?"
"Пішов недавно, коли прийшов кінець дальшої збройної боротьби".
"А властиво, мене дуже цікавить, за що Махно бився, чого хотів?"
"От про це спитайтесь Нестора Івановича, він охоче вам вияснить".
З Нестором Івановичем говорили ми часто і подовгу. Добре йому зблизька придивився, чимало цікавого од нього почув. Часто балакали ми при його жінці, тихій, спокійній людині з блідним лицем з ознаками беременності. Мала літ 23–25, була учителькою. До розмови не вмішувалась, карі очі — смутні.
Махно мав лице смагляве, ніс невеликий, з трохи піднятим кінцем. Виділялись кості на щоках, а погляд трохи звужених темних блискучих очей гострий, завше ніби пильно придивляється в собесідника, проникливий і настирливий. Близько носа — слід кулі, тут ввійшла, за вухом вийшла. Між бровами над носом — подовжна зморщина. Говорить по-російському, трохи повертаючи вимову, часом вкидає по-українському. Решта махновців уживають мови мішаної, з виразами блатними, злодійськими. Хіба тільки Чорна Хмара говорить мовами російською і українською літературно.
Ось що почув од Махна в відповідь на питання.
Його наміром-ідеєю була повна вільність людей без ніякої накинутої власті. Форма управління — вільні ради для каждого міста і села. Вільні вибори до рад, кого захотять: чи то буде селянин, робітник, піп чи бувший жандарм. Непотрібно в'язниць і церквей. Щоб і духу не було жидів, поміщиків та фабрикантів, вони — паразити. Вся земля — селянам, без ніякої платні і податків. Комуни не треба, там власть жидів і насилля. І так буде.
"А як же з фабриками, шахтами? Як будуть жить люди в городах, служащі, залізниця? Хто їм буде платить, як селяни перестануть платить податки? То само школи, лікарі, інженери?"
"Коли селяни виженуть комуну, тоді вільні ради вирішать все і постановлять, як ті питання вирішить. І тільки!"
"Нестор Іванович! Кажуть, що бились ви з білими, красними, часом переходили на одну чи другу сторону. Чи то правда?"
"Нєт, не правда. С красними бил договор. Оні призналі наши условія, ми ім і помоглі. Без нас оні би бєлих не побілі. А когда ми захватілі Крим і бєлих не стало, красниє ізменніческі ударілі на нас на кримской степі, заперлі наши главниї сили. Кавалерія пробілась в тяжолом бою через Перекоп, а пехота побігла на Сіваше в бою с сібірскими полками. Осталось нас мало.
Собралісь тогда, пробілісь до польськой граніци к вам, а тут уже був конец. Тогда пошлі назад, перешлі Днепр, прошлі на север до граніци України, на Різдво були в горах. Короче, в Курской губернії, оттуда пошлі на восток, по Хопру спустілісь на Дон, повернулі опять на Донец. Дальше — понад Азовскім морем і пришлі наконец в Гуляй-Поле. Здесь постановил разойтісь отрядамі по районах. А я с штабом і небольшой охраной і отрядом атамана Шепеля — к польской граніце. В Брусілове попрощалісь, Шепель повернул на север, а я — на юг к Збручу. Уже блізко граніци наткнулісь на какуюто сильную красную часть, видержалі бой, оторвалісь, і здесь меня раніло, случайная пуля раздробіла іздалі косточку в ступне. Повелі меня в Руминію, там полечился, потом получіл разрешеніе переехать в Польшу. І вот я здесь. Виєхало нас 50, осталось 30. Остальниє погіблі, прікриваючі од погоні, ілі осталісь в Галіції. Вот і всьо".
"Нестор Іванович! Чи правду кажуть, що ваші хлопці були грабіжники, розстрілювали та рубали шаблями багато невинних? Наводили жах гірше червоних?"
"Як сказать? За грабіж — розстріл. Коли що брали, то по приказу. Як, наприклад, взяли Харків, приказ був ясний: "Одеться, обуться і тольки!" За лишне барахло розстріляно немало, і нічого лишнього ніхто не брав. Боялись нас жиди і кадети, котрим пощади не було. Опять же, коли ударились з білими, мої хлопці кричали: "Мобілізовані — ложись, а денікінці — держись!" Хто лягав, пальцем не рушено".