Видно, чекіст, лице просте, не жидівське, скоріше ремесленика. Діло поважне, хіба не пустять… а всім своїм єством хочеться до себе на Запорожжя…
А може, бере той комендант на іспит? Хоче на гачок піймать? Побачимо. Цікаво, як себе почувають і що роблять ті старшини і козаки, що поїхали в кількосот чоловік з Стрілкова, коли приїжджала комісія з Радянської України в цій справі. Немало там було старих, заслужених, як полк. Гаврішко, сотники Лучиня, Шепель та інші.
Щось в квітні виїхав я в Брест будувать великий трьохповерховий дом для інженера Гринберга, котрий мав в Барановичах якісь роботи в казармах. Зо мною поїхало коло 10 чоловік своїх, які працювали у Даценка або в казармах. Це були або чорноробочі, або такі, що любили чарку. Всі — без грошей і якогось запасу. Поїхав і Гноянко та Скопський.
Мешкання дав Гринберг у свого тестя — величезна кімната з нарами та одне ліжко для мене. Всі, що поїхали, були обірвані та напівбосі. Як не робила б людина, убраться було неможливо, марка падала катастрофально.
Гринберг платив щотижня. Мав велику аптеку, і виручка йшла на виплату. Даценко нічого не взяв до будови, а інші роботи перебрала залізниця. Тоді власне покинув пост Лянеберг і переїхав в Лодзь реорганізовувать труд.
В тім моменті вибирать щось кращого було трудно, а Гринберг оказався порядною людиною. Була ще одна болюча і небезпечна справа. Ми мали часові папірці, що свідчили про працю на залізниці, кінчався їх строк. Живучи в приватнім домі, треба було приписаться в домовій книзі.
Робить нема чого, треба радить. Пішов з цією справою в поліцію. Там сказали принести списки, написані по поданій формі і по дві малі фотографії на каждого. До нас за кілька днів пристало таких бездомних своїх з десяток. Всі були на положенні безправного заляканого зайця.
Саме Гринберг виплатив на артіль. Тут прийшла така думка. Забезпечиться харчами на тиждень, а що оставалось, хватало заплатить фотографові та одного з давадцяти так-сяк одіть і обуть. Про це повідомив свою компанію, і всі (крім двох) згодились. Поки всі не будуть одіті, гроші будуть у мене. Одіваться будуть по жеребку, як випаде. В тім першім убранні всі по черзі підуть остригтись і до фотографа. Все одбувалось в приспішеному темпі. Перший був одітим і обутим Іван Радченко, мій козак, здоровенний, неряшливий, навіть рідко умитий. Була морока з черевиками, бо на його здоровенні ноги насилу найшли по мірі. Так ото в тім самім светрі і піджакові знімалось з 20 чоловік. Гноянкові тільки дав я своє убрання.
Коли за тиждень приніс я посвідчення з печатями та фотографіями, з правом проживання в Бресті та повіті, піднявсь такий гармидер, що аж стіни тряслись. Один співав, другий щось кричав, той мовчки втирав очі, а підполковник Шурка Болдирів пішов в танець, навприсядки, повзунком, дорожкою, решта грала на гребінцях, била в долоні, сковороду.
Як би не було, минута особлива. Ніхто не одішле до табору, не затримає в арешті як бродягу. Всі споважніли, почули за собою право на проживання не криючись, на труд.
Фотододаток
Никифор Авраменко з батьком Антоном Миколайовичем та старшим братом Андрієм. Початок XX ст.
Никифор Авраменко. 1915 р.
Никифор Авраменко (ліворуч). В час Першої світової війни
Никифор Авраменко. 1911р.
Після Визвольної війни. Одразу по виходу на еміграцію. Початок 20-х років
Весільне фото Юлії та Никифора Авраменків. 1924 р.
Никифор Авраменко з маленькою донькою Галиною
Никифор Авраменко. 1939р.
Подружжя Авраменків. Початок 1930-х років
Подружжя Авраменків. Кінець 1940-хроків
Никифор Авраменко з синами Романом (ліворуч) та Антонієм (праворуч)
Родина Авраменків. Сидять: Юлія та Никифор Авраменки. Стоять (зліва направо): Антоній, Галина та Роман. 1950-ті роки
Родичі з "далекої" України. Праворуч — рідна сестра Никифора Авраменка, що залишилася в Україні. На Великдень, ймовірно, 1950-ті або 1960-ті роки