Ще в початку війни я поставив перед собою завдання: всіма силами заховать життя сім'ї і своє. Способом до цього уважав працю і не в'язання з політико] о. Не вірить словам, дивиться і розважать діла, бути обережним.
З часом трохи полегшало. Життя наладжувалось. Платня збільшилась, службово висунувся наперед і по 10 літах зайняв солідну посаду керівника районного дорожнього уряду в Ломжі над Нарвою. Дороги були знищені, дерев'яні мости воєнного часу кінчали свій вік, а рух з року на рік збільшувався і вимагав напруження всіх сил, щоб удержать 560 кілометрів шляхів в трьох повітах в можливім стані і забезпечить перед остаточним знищенням.
Варунки були тяжкі, район був на останнім 8 місті в Білосточизні. Не було часу на читання чогось, крім неділі. Виписували тоді журнали «Огонёк», «Крокоділ» і «Правду». В літі 1955 року приніс я «Огонёк» і «Крокоділ» додому, а на третій день, в неділю, почав переглядать.
Кинулася в очі стаття «После гудка». Велика широка ріка. При березі з човна троє здоровенних рибалок з вудками, один далі на березі. На другім боці височенні заводські труби, зариси громад мартеновських печей, а ближче — масивна будова і трохи нижча труба.
«Водокачка!» — вирвалось мимоволі… Пізнаю Запоріжжя-Кам'янське! Поспішно перекидаю листи-ілюстрації: охотники з собаками сидять, оддихають, на криші з довгим києм молодий чоловік ганяє голубів, біля дому на стільцях сивий чоловік і молодий парубок в вишитих сорочках грають на бандурах, а в одчинену хвіртку в високім паркані заглядають діти. Гарячково читаю, як одпочивають в вільнім часі «після гудка» працівники металургійного заводу в Дніпродзержинську, колишньому Запоріжжі-Кам'янському!!!
Сивий бандурист, знакомитий модельщик і славний майстер бандур Сергій Матвійович Лобко з своїм учнем! Адреса, вулиця, номер дому. 45 літ розлуки! Закрились очі, набіглі сльозами, і серце завмерло на хвилю. Встали як живі картини далекого минулого, і опанувало непереможне бажання поїхать в рідний край, оглянуть знайомі міста, побути, помолиться на могилах сво'іх найближчих, кинутъ оком на степи і Дніпро.
Написав зараз же Сергієві. Повідомив про себе і закляв, аби написав якнай- скоріше, що йому відомо про судьбу мо'іх найближчих, чи хто живе і де, про ceбе і свою сім'ю.
Через місяць мав відповідь. В конверті лист Сергія і другий з розлитими плямами — слідами сліз од Галі. Приїхала вона, викликана телеграмою, і разом писали. Жила в Запоріжжі з сім'єю. Жила і Оксана, і всі її сини. Жили Віра і Анатолій Войтенки. Поліг в боях Віктор.
Прийшов 1956 рік, приніс зміни на краще в Польщі і на Україні. Не стало НКВД і УБ. Осінню я обнімав коханих сестер, Сергія, численних племінників і племінниць. Багато було радості, сліз, споминів та споминів!
В 1958 знову одвідав рідні міста і коханих своїх сестер з сім'ями. Тим разом з Романом. Показав йому край дідів і прадідів, грасу Києва, степу, Хортицю з суворими берегами-скелями, величну будову Запори-греблі на Дніпрі в Кічкасі, а головне — трудящу людську масу, щиру, працьовиту, одверту, без хитрості і підступу, терпеливу, а ще з слідами заляканості і настороження.
Побут на Україні глибоко вплинув на Романа з його вразливою нервовою натурою. Зоставив незатертий слід, не зовсім здоровий при нашій дійсності, оточенні та нетолеранції, вимагаючих певної осторожності в слові і захованні.
Мрію ще раз поїхать і, може, востаннє глянуть на рідні місця, на цей раз з дружиною.
Родився я в м. Верхньодніпровську 22 лютого 1893 року.
Ріс здоровою дитиною, був рухливим, непосидющим, з лиця дуже подібний до матері. Може, через те в сім'ї уважався пестунчиком.
При народженні мав на руках і ногах при мізинцях малесенькі м'які приростки з мікроскопічними нігтиками. Разом 24 пальці!
Зразу хотіли їх поодрізать, та священик заборонив, кажучи: «То од Бога дано, хай остається. Це знак, що дитина буде щаслива!» Так ті пальчики і зостались. До старости доносив два, на правій руці і на правій нозі. Дитинство пам'ятаю досить добре, а навіть сьогодні споминаються приятелі-колежки, їх імена і прозвища.
Припоминаються спільні виправи в луги, яри, чагарі і… чужі сади. Любив ігри і спільні забави, готовий бігать од ранку до ночі, причиняючи клопотів моїй опікунці Ксені.
Читать навчився рано і то по-російському і церковнослов'янському, ще перед школою. Часто, коли приходило свято чи неділя, мати з батьком сідали за стіл, я ставав на коліна і читав щось божественного з псалмів царя Давида, життя святих. Читать треба було голосно, виразно, протягуючи по-церковному, часом «з сльозою».