– Хоч дещо, – додав він, – і поодбирали од них, так багацько ж і пропало.
Корж показав мені біля правого криласа чотири місця, зроблені з дубового дерева, де стояла, як було служення, військова старшина, кошовий суддя, писар і осавул.
Військову старшину, – сказав він, – і в церкві поважали; після поминання цариці поминали по іменню кошового отамана, а старшин – миром; а як читали євангеліє, то всі козаки виймали до половини з піхви шаблі, себто щоб знали, що запорожці завсіди напоготові боронить святу церкву і боже слово[30].
– Хто був кошовим, як зруйнували кіш?
– Кошовим тоді був Калниш, суддею – Касан, а писарем – Глоба. Ці три були січовою старшиною і орудували усім Запорожжям.
Паламар показав нам дві стародавні книги; перша – ірмолой, рукописний збірник священних ірмосів з нотами, розмальований дуже гарно кунштиками, карлючками, візерунками людей і звірів на кшталт середньовікових рукописів; а друга – євангеліє, що читають в страсну седмицю, на котрому була така напись:
«Лаври Кіевопечерскія архімандрить Романъ Копа – високопочтенному его милости пану Іоанну Малашевичу, войска Запорожського Низового кошовому, сію страданій Христа Евангельскую книгу в дар приносить».
Тільки й пам’яті про сього достославного отамана, вивівшого Запорозьке військо з Алешковської туги на рідні вольності[31], і строїтеля Покровської церкви[32]. Ніхто не зна, де поховані його й кістки і куди запроторили хрест з його могилки.
Виходячи з церкви, Корж, важко зітхнувши, сказав:
– Е, не така була січова церква, як ся, що бачив єси, паничу! Наша була в сріблі, в золоті, в жемчузі і дорогих каміннях, бо козаки були народ дуже богобоязний і любили благоліпіє храму господня, а особливо старі, котрі щодня ходили на служеніє. Запорожці найбільш були нежонаті, а деякі між ними й дуже багаті і грошовиті, а по зимовиках мали десятком скотини і всякої худоби. От після їхньої смерті все й одписувалось на січову церкву і монастир, що тут же біля коша над самою річкою Підпольною стояв. В сім монастирі був один настоятель і дванадцять монашествующих. Між ними були єромонахи і єродиякони і щодня творили седмичне служеніє. Монашествующих же постригали в Січі по волі кошового отамана, а настоятелей присилали з Києво-Печерської лаври. Найбільш настоятелі були з наших же запорозьких козаків, та й попи по паланках посвящались з своїх же січовиків, бо у нас всякого було народу, не тільки поповичів, тих риторів і хвилозофів, та й панів високовчених. Прошкодиться в чім-небудь, сором між людьми або кари злякається, от і дасть драпака в Січ. Були у нас і дуже письменні, і дотепні, особливо в святому письмі, і з такими голосами, що в Лаврі і столицях таких, мабуть, не було. Так, кажу, монастир цей звали городком чи кріпостю, бо в ньому було багацько всякої будови, тутечки деколи і кошовий жив; так, на случай татарського набігу, осаджен був окопами з гарматами і з трьох сторін оточений річкою Підпольною, а од сухопутної була брама під великою баштою, на котрій стояли вартові козаки. Обидві церкви, монастирська і січова, були дерев’яні, без огорожі, тільки біля січової стояла висока дзвіниця з чотирма вікнами, де стояли гармати, з котрих палили на Великдень, водохрещу і в храмовий празник[33].
– По великим празникам були у вас які-небудь військові паради, як теперечки бувають?
– Аякже, на богоявлення всі січові козаки, де б хто не був, зо всіх куренів, зимовиків, заводів збирались за Іордан і йшли в церкву, по-вашому кажучи, «при всей муниціи», артилерія, конниця, піхота, із кожного куреня везли знамена на конях, лепсько убраних. Було як глянеш на те військо, то неначе мак цвіте, так і вкриє січовий майдан, а стояли рівно рядками, поздіймавши шапки. Після служби духовенство виходило на водосвященіє; настоятель ішов попереду, а прочі служащі за ним парами з хрестами, євангелієм, в сутім золотом сіяющім облаченії, а за ними вже і все січове військо з знаменами і гарматами і тим же розпорядком становились, як і біля церкви. Як же, було, погрузять в воду хрест, то зо всіх гармат і мілкого оружжя гуркнуть козаки в один вистріл (залпом), аж земля задрижить і всіх покриє димом, мов тьмою, так що один одного не бачить, а там за перегодом, після трикратного погруженія хреста, починають вже гримотіть і жарить скільки кому завгодно, поки не порозходяться.
32
Об Алешковській Січі запорожці гірко згадували. От як вони про неї співали:
(Приміт. авт.).
33
К оповіданням Коржа в сочиненіях преосвященного Гавриїла приложен список вещам, належавшим до Січової Покровської церкви. Ось він:
«Євангелій великих і малих, сріблом окованих, з камінням на деяких – 11.
Хрестів срібних і дерев’яних в срібній оправі, між ними одна срібна дошка з вирізаним в ній дерев’яним хрестом і срібна табличка, на которій вирізані Покров Божої Матері і Воскресеніє Христово – 37.
Лампад висячих срібних, позолочених і без позолоти – 29.
Панікадил великих срібних – 4.
Потирів срібних, дискосів, звіздиць, лжиць, чаш, чарок, сіяльників, куманів, кадильниць, ковшів і прочого – 139.
Лихтарів (поставців) – 40.
Вінців і корон – 69.
Шат на іконах срібних позолочених – 16.
Царські врата, вилитії з срібла і позолоченії в касовий сажень заввишки – 1.
Медалей золотих, великих і малих, жалованих запорожцям за заслуги і при особливих випадках, дукачей, до ікон попривішуваних, всього – 157.
Жемчугу мілкого і крупного на іконах, ниток – 37.
Вирізаний з оріхового дерева налой, черепахами і перламутром оправлений, од Ієрусалимського патріарха в Запорозькую Січ в дар присланий – 1.
Риз, стихарів найкоштовніших парчевих і оксамитних з орарями, підризниками, поясами, поручнями більш як 300.
А всіх вещей – 841 (приміт. авт.).