– А скільки тобі літ?
– Народився я в 1730 році, мая 30, так оце через кілька днів без чотирьох буде сто літ. Довгенько-таки бог держить на світі! Вже буде літ трохи не сорок, як і жінка моя Параска вмерла, пошли їй господи царство небесне!
– Велика в тебе сем’я?
– Слава богу, чимала-таки. Було в мене сім синів і чотири дочки, деякі повмирали, а теперечки з онуками і правнуками – душ їх з двадцятеро буде. Теперечки вони в мене і хазяїнують, і клопочуться; я знаю тільки мою пасіку, та й того добре не догляну: старий, нездужаювже, преклоняюся к землі, од нея же взят бих, і явє уже єсть, яко скоро в ню подобаєт мі возвратиться… От воно що!
– Так ти, діду, все знаєш, що тут діялось, як і край цей заселився?
– Як не знать! Все діялось на моїх очах: і кіш зруйнували, і Катеринослав будували, як і цариця шествувала по нашій Україні, як і Михайлівка населилась; бо я був тутечка осадчим і повіреним од громади за землі.
– Будь ласкав, діду, розкажи що-небудь, адже ж як твої уста склепляться навіки, то твоє слово ще житиме на світі: на старості і я буду розказувать, що од тебе чув, згадаємо старовину та й тебе з нею.
– Добре, паничу, розкажу, – сказав Корж вставаючи, – а теперечки вечір теплий, проходимось трохи, я тобі покажу мій садок і пасіку.
ІІ
Сад Коржів розрісся по луговині, неначе ліс. Не було в йому розчищених доріжок, тільки вподовж до самої річки проміж високих лип, і ясенів, і густого чагарнику протоптана була стежка. Де на яких деревах неслись чорногузи. Пройшовши з гони, побачив я в стороні невеличке кладовище: на двох могилках стояли високі хрести, а на других – трохи менші.
– Хто тут спочиває? – спитав я.
– Моя мати, жінка, діти і онуки, – одказав Корж, схилившись до могилок.
Од кладовища повернули в праву руку і, продравшись крізь гущину, несподівано опинились біля високої огорожі.
– Це моя пасіка, – обізвався Корж, – одчиняючи хвірточку, – з одного рійка розроїлось їх більш, як сто колодок.
Пасіка була захищена і споряджена, як стародавні запорозькі: по плоту загорожа закутана була очеретом, посередині стояла капличка з образами святих Зосима і Саватія, а навкруги її витикались на тичках з трави рядками вулики, і де-не-де на світло-зеленій прогалині росли яблуні, груші і черешні, вкритії пахучим цвітом. Вечір був теплий, тихий: роботяща бджола ще гуділа між віттями в цвіту; соловейко висвистував, і здалека долітали веснянки слобожанських дівчат. Гарне було місце, дуже мені подобався цей затишок, і тепер, згадуючи його під хмурим північним небом, прояснились мої думи і заграло українське серце.
– Се моя пустинь, – сказав Корж, – тутечки я собі сиджу та згадую, що минуло та не вернеться; од того, чи воно лихо, чи добро, а здається однаковим.
– Чи давно уже, діду, – спитав я, – ти став хазяйнувать на сій леваді?
– Спитай у оцих дерев, вони тобі скажуть, бач, які товсті та високі; се ж я їх садив власними моїми руками; бо як достався мені цей зимовик, то, опріч тернів, нічогісінько тутечки не росло.
– А Михайлівка коли населилась?
– Після смерті вже Качалки; деякі переселились з Гетьманщини та й з наших-таки слобід чимало. Тоді звали ці новоселиці великими вольними хуторами, поки не послідував указ, щоб поруйнувать всі хутори, а хуторян повиводить на великі шляхи і там їх осадить, і щоб, крий боже, вольними хуторами не звать, а слободами і селами. Як почули хуторяни про сю чутку, от і прийшли до мене за порадою. «Що нам, – кажуть, – робити? Адже ж ми тутечки, – кажуть, – і обгніздились, і колодязі покопали, і обсіялись; як стануть нас на шляхи переганять, то пропали й ми, загине й худобина наша!»
– А що ж, – кажу їм, – через наші ж хутори іде не абиякий шлях, та й землі ще чимало – є де селиться, так подамо прошеніє, щоб наші хутори перейменувалися в село або в слободу. – От і дали мені довіреність од обчества трьох сіл: Нових Кодаків, Дійовки і Сухачівки, бо найбільш виселилось з сих сіл. Так ото і подавав я в катеринославську казенну палату прошеніє, а палата і прислала до нас асесора Мартина Коваленка огледіть наші хутори; і як він зробив доношеніє, що місце сподобно для селенія, то палата утвердила і предписала указом Дійовському волосному правлінню «о безпрепятствінном населенії слобожан понад річкою Сухою Сурою». Після цього, як намножилось у нас переселенців, я знов подавав прошеніє і «о наіменованії наших хуторів селом чи слободою». Так казенна палата вдруге прислала того ж Мартина Коваленка. Приїхав він до мене і зібрав громаду. «А що, хлопці, - пита, – як будемо звать ваші хутори?» Одні кажуть: «Нехай буде Качалівка, по прізвищу осадчого Качалки». А другі: «Нехай Коржівка, по прізвищу нашого повіреного: він, кажуть, нас первий і до себе поприймав». Так я вже не схотів, кажу: «Не хочу я марної світової слави ні собі, ні моєму хрещеному батькові, вигадуйте яке-небудь інак прізвище». От Мартин Коваленко бачить, що між нами така незгода, і каже: