Увечері прийшов діжурний, ще молодий, а вже прем’єр-майор, щось таке – чи грап чи князь; зараз став мене розпитувать. Бачу, що цей розумніший од вартового. Зараз спитав: відкіля, за чим, чи є в мене бумаги? Показав йому мої бумаги – «довіреность, свідетельство» – та й розказав, як важко мені шукать тутечка тієї правди і яке моє гірке життя в Москві. От він вийняв з кишені записну книжку, записав моє прізвище, по якому ділу приїхав та й каже: «Мій дядінька сенатором, так я його попрошу об твоєму ділі». – «Будьте ласкаві, - бог вас за це не оставить!» Звелів мене випустить. Подякував я його, та, правду казати, і в голові собі не клав, щоб з цих обіцянок вийшло що путяще.
На четвертий день після сього навідався я в сенат; тільки що вгляділи мене писарчуки, так і загомоніли: «Прийшов той запорожець, що намірявсь цар-пушку вкрасти і в кишеню сховать!» Вхопили мене за руки та й ввели в просторий покій, де пишуть; далі один постарше і гука: «Ведіть його в присутствіє!» Бачу, такий вже приказ їм був. Ввійшов я в те присутствіє, дивлюсь – самі генерали, в кавалеріях, в хрестах, в звіздах… Як побачили мене, так всі і зареготали. «Маладєц казак, – кажуть, – хатєл цар-пушку вкрасті; в карман спрятать!» – «Так не дали ж москалі, - кажу, – кріпко пильнують, бодай їх!» Багато дечого вигадував їм; шуткували, сміялись; далі один підступив до мене та й каже: «Племенник мій говорив мені про твоє діло, так я розсматривав оноє, воно справедливе і не сьогодні так завтра буде рішено в твою пользу». – «Пошли вам, господи, за те щастя і здоров’я, – кажу, – та спасибі і цар-пушці, нехай вона царствує; без неї тутечки в Москві, може б, мене і лунь вхопив». Отсією ж то цар-пушкою встрелили і Верминку: сенат звелів одібрать і од його загарбану од нас землю.
Після сього поїхав я в Петербург клопотаться за Кодацьку землю і за винний одкуп. Приїхавши, пішов я до царського докладчика Муравйова; от він, спасибі йому, звелів познаходить мої прошенія, що я ще позаторік подав на височаише імя, доложив государеві, а государ звелів сенатові рішить наше діло не в очередь. От сенат присудив кодачанам жить на городській землі з тими привілеями, які має земство; об чім предписано воєнному губернаторові, дюкові Рішельєві, а мені видали до рук копію, щоб з нею явився я до катеринославського губернатора Герта. І винний одкуп не вдержався б, так опізнились – поробили вже контракти з одкупщиками. Отак-то при помощі божій повершив я громадську управу і повернувся додому со славою велією. І досі цінують мені слобожани, а може, і після моєї смерті, коли – то ще не забудуть, згадають мене добрим словом.
ІІІ
Зовсім смерклось, як ми вернулись з саду. Біля дверей Коржевої хати вийшла до нас назустріч дівчина-підліток з каганцем, щоб посвітить і провести через темні сіни.
– Се ти, Зінько? – спитав старий.
– Я, діду, – одказала дівчинка.
– Се моя правнука, – сказав Корж, повертаючись до мене, – гарна вона у мене дитина, так, на лихо собі, за кохалась у рудого москаля!
Зінька надула губки і пробелькотіла:
– От вже і почали!..
– Чорти принесли москаля з коробкою, – не спиняючись казав Корж, – а в тій пузатій коробці чого не було: і стьожки, і сережки, і хрестики…
– Та й ідіть вже, – пробубоніла Зінька, почервонівши і нахмурившись, – не обридне вам усе одно вигадувать?
А старий своє:
– Так отой москаль, кажу, й подарував моїй Зіньці перстеньок, а вона і взяла. Ну, скажи, паничу, чи взяла б таки вона той перстеньок, коли б не закохалась в того москаля!..
– Я вже і перстеньок той закинула, – одказала Зінька крізь сльози, – а вони все згадують про того москаля, цур йому, пек йому!