– Годі вже, діду, – озвався я, – не займай її, вона ж закинула той перстеньок!
– Так сердиться ж, матері її ковінька! – одказав Корж. – У нас в Січі такий був звичай: дратують чоловіка, поки сам з себе не стане кепкувать, от тоді вже і розумний. Це вже така у нас, запорожців, натура, не кепкувать з чоловіка, а тільки дратувать його. Було, як іде січовик через слободу, то вже здалека його чутно. Штурха палицею попід тином, а собаки на його, як на вовка, і брешуть, і скиглять; углядів – хлоп’я що-небудь їсть, от він у його і одійме, то воно і заголосить; стрінеться з чоловіком, коли добре убраний, у новому, то шпурля в його або тванюкою, або сміттям, та й заведуться. Не займе тільки молодиці або дівчини. Доставалось і мені, грішному, і мене доволі дратували, поки не вимуштрували, був і на послушанії в коші і при курені, і в сьому курені, і в сьому зимовику.
– Яке ж це послушаніє було?
– Таке: що скажуть, те й роби, в огонь, у воду лізь, коли звелять; дадуть тобі шматок хліба та заборонять їсти, то з голоду опухни, а хліба того й не покуштуй. І таке ще було, се і мій хрещений батько робив зо мною, як я ще був пахолком. Було, порозсипає дукати, таляри, буцімто погубив, а я стану підмітать курінь, позбираю та й оддам йому, то він і перелічить, бачить, що всі, не хапнув ні одного, от він і погладить мене по голівці та й скаже: «Микитасю, буде з тебе чесна людина!..» Як вже я виріс, то хрещений батько всю свою худобу на мої руки здав, було, й каже: «Бери собі, Микитасю, скільки хочеш грошей, на біса вони мені!» А я і копійкою не покористуюсь: і одягнутий, обутий, не голодний – на біса і мені ті гроші!
Після вечері я спитав старого, де б мені знайти такого чоловіка, щоб провів мене до Ненаситця і в Капулівку. Корж помізкував трохи та й каже:
– Не треба шукать, паничу, я з тобою поїду. Тутечки, в Михайлівці нема такого чоловіка, щоб так тебе провів і все б тобі до ладу розказав, як я. Та воно і для мене добре. Трошки провітрюсь та й до Нікопольського попа заїду, є в мене до його діло.
Я подякував старого за його ласку і, пожегнавши один одного на добраніч, полягали спати.
ІV
Старий розбудив мене до схід сонця.
– Вставай, паничу, – гукав він з кімнати, стукаючи по перегородці, - треба нам зарання вибраться, щоб ще загоді доплить до Капулівки і оглядіть стародавній кіш.
Я мерщій одягся, напоїв Коржа своїм чаєм, а тим часом запрягли коней, сіли та й заторохтіли скільки видко. Од Михайлівки до Ненаситця буде верстов з п’ятнадцять. Дорогою ми розговорились про населення сієї України, і старий став розказувать, як будували Катеринослав.
– За давніх часів Запорозької Січі, - почав він, – Катеринослав має вже четверте назвисько. Перше було Половиця[4], друге – Катеринослав, третє – Новоросійськ, а четверте – знов Катеринослав. Як зайшли ще у сю Україну мої діди, то в тій Половиці були вже зимовики, а за моєї пам’яті стояло шість хат; жили там: козак Крошка, запорожець Антін Токар і Лазар Глоба. Крошка мав хату, де теперечки гімназія, Токар – де дом-штаб лікаря Роде[5], а Глоба жив на тім місці, де руїни палацу Потьомкіна світлішого[6] і казенний сад, тільки хата його була внизу над Дніпром, під скелею. Тамечки у його й млини були[7]; один саджений на каміннях, а другий – байдачний, задля валюшей. З Глобою жив ще другий козак жонатий, Іван Каплун. Отут же була і власна моя хата, опріч сієї Михайлівської, і ми, три сім’ї, проживали вкупі під одною стріхою кілька літ, бо хата була простора і на дві половини. На тих самих печищах, де ми жили, теперечки, збудована каравульня задля сторожів, що приглядають за казенним садом. Цей Глоба, що розказую, був нежонатий і виселився сюди з Нових Кодаків з п’ятнадцятьма душами кравців, бо промишляв кравецтвом. Любив він і садки розводить; ми з ним удвох всю гору, де теперечки казенний сад, позасаджували деревами. Опріч сього місця, Глоба одмежував собі ще чимало землі біля озера, де теперечки суконна фабрика[8], та, засадивши ще стільки, примежував і розвів навдивовижу сад. Там його, як вмер, і поховали: а жив він більш, як сто літ. І досі у тім саду (теперечки і сей казенний) стоїть кам’яний стовп на могилці небіжчика[9]. Як же звали ще трьох козаків, що жили зимовиками по сусідству біля нас, сього вже не згадаю – забув.
– З чого ж прозвали, – спитав я, – ваші зимовники Половицею?
– От з чого: ще за моєї пам’яті од Нових Кодаків аж до Старих[10] вся гора понад Дніпром вкрита була високим лісом і густими чагарниками, а проміж тії зарослі на полянах і пролісках росла висока трава і ніколи не косилась, бо людей тоді було небагацько, та й зими були сирітські: за всю зиму, було, і місяця не годуєш скотини сіном. Так з того: на сих пролісках росло дуже багато полуниць; було, як поспіють та проїдем повозкою через ті поляни, то обіддя на колесах зробляться мокрі і так почервоніють, неначе обшиті червоним сап’яном. Од сих-то полуниць за давніх ще часів в Січі це місце й прозвали Половицею. Так звалось воно й після того, як зруйнували кіш, та вже як з Кременчука перевели губерню в Половицю і перейменували в Новоросійську, то ця Половиця взяла верх над городом Новоросійськом, що був збудований на другім боці Дніпра при усті річки Самари, де теперечки Горинь[11]. Новоросійськ на тім місці недовго зоставався, бо одного року, не пам’ятаю якого, як піднялась весною на Дніпрі і Самарі вода, так залило і затопило увесь город. З того-то припадку вищі присутственні міста «возвратились вспять» в Кременчук, а нижчі суди – уїзний, земський і поліція – «не боясь воднаго єстества, аки на крилах», перелетіли по Самарі в Новоселицю, ту, що колись за Січі звали Самарою, а по учрежденіЇ губерні перейменували в Новомосковське. Так, кажу, Половиця наша звалась Половицею аж до самого пришествія цариці в нашу Україну 1786 року[12] і до зало-ження города Катеринослава.
4
Від чого узялось се прізвище, багацько дечого розказують катеринославські письменні. Найбільша їх половина думає, що Половицею прозвали од якого-небудь осадчого Половика, як і другі слободи Катеринославської губернії од своїх осадчих прізвища добули: Гупалівка – од Гупала, Котівка – од Кота і другі ще деякі (приміт. авт.).
7
Млинів на сім місці теперечки нема, бо літом сей рукав пересиха, так що по дну прірви їздять возами і забирають на будову каміння. А поки не розчищали Ненаситицького порога, то тутечки млини мололи ціле літо. Через сей-то рукав світліший Потьомкін хотів зробить перекидний міст на Монастирський острів, де замишляв збудувать університет. Ще й будувать його не починали, а вже професорів назначили (дуже, бачите, хапались) і наділяли їх жалуванням. Між ними був професор сільського хазяйства М. Леванов, той, що написав «Наставление к умозрительному и делопроизводному зекледелию» (изд. в Петербурга 1788 года), Сартій (титуловався директором Екатеринославской музыкальной академии) і другі (приміт. авт.).
8
Ся фабрика ще за панування імператриці Катерини була переведена з Білорусії, м. Дубровного, і вже за імператора Миколая скасована (приміт. авт.).
9
Ще недавно бачив я той стовп в Казеннім саду. Сей сад казна теперечки продала (приміт. авт.).
11
Корж помилився: Новоросійська при усті Самари ніколи не було, а був Єкатеринослав, губернський город Азовської губернії. Оцей-то Єкатеринослав упразнили і стали його будувать, де Половиця, де він і до сього часу стоїть. За імператора Павла його перейменували в Новоросійськ, а за Імператора Александра – знов в Єкатеринослав (приміт. авт.).
12
Імператриця Єкатерина ІІ посітила тутейшу Україну в 1787 року; в сім же року і город Єкатеринослав заложила (приміт. авт.).