– Що ж тоді сталось з вашими зимовиками?
– Всіх нас протурили до чортів; покидали ми і свої хати, і садки, що порозводили. Як стали будувать дворець світлішого, се вже було після проїзду цариці, то почали його спершу, де теперечки шпиталь, а далі велено поставить, де й теперечки стоїть; так, кажу, як стали розмірять хундамент, то на тім місці був у мене посіяний ячмінь, так не дали мені й зібрать і того ячменю – увесь витолочили. Губернатор призвав усіх нас, половчан, і заявив нам, що ми маємо право селиться де схочемо. От найбільша часть виселилась в Сухачівку, а другі – в Мандриківку; тамечки тоді сидів зимовиком козак Мандрика од того і слободу прозвали Мандриківкою.
– Хто тоді був в Катеринославі губернатором?
– Синельников, а після його – Селецький.
– Де ж вони жили?
– В тім домі, де теперечки архієрей живе, бо той дом був казенний і стояв ще до пришествія цариці.
– Чи був світліший в Катеринославі після того, як збудували йому дворець?
– Ні, не був, та казна-навіщо його і збудували, а скільки ж то стратили кошту! Цеглу возили на байдаках аж з Києва; а як цариця прислала для новостроющогося собору панікадила і занавіси, то, бачив я, висіли вони в дворці світлішого. Думали, що приїде. Тоді, як на те ж, ще і німців понаїздило досточортів, тих інженерів, що порались біля Ненаситця, та й не довели діла до ладу.
– А що, тоді більш було в Дніпрі води, як теперечки?
– Е, тоді весело було й глянуть на наш Дніпро!
Як же стали рвать пороги порохом – хотіли, бач, про чистить прірву в Ненаситці задля байдаків – та як про рвали вікову божу греблю, так наш сердешний Дніпро обмілів, ні на що звівся. Од цього і Кодацький поріг виявивсь, а то не було його й видко. Тоді ще й наші кам’янські лоцмани казали тим німцям, що так воно буде, так не дали віри, скажені, простим людям. Не доїжджаючи кілька верстов до Синельникової слободи, чутно вже було, як шумів і гуркотів Ненаситець.
– Чи чуєш, паничу, – спитав Корж, глянувши на мене і усміхаючись, – озивається?
– Як не чуть! – одвітив я, а серце так і затукотіло, як з грудей не вискочить.
Перехопившись через гору, здалека побачили ми Ненаситець. Через гребінь скель, неначе біла грива, перекидалась хвиля і котилась з гори по каменюках, а до неба підіймалась хмара пари, як куриво од великого пожарища.
V
Приїхавши в Синельникову слободу, ми одіслали бричку на постоялий двір, а самі пішли ік Дніпру, щоб глянуть на Ненаситець з тієї скелі, з котрої дивилась на його цариця. Виткнувшись із-за гори, разом кинувся мені в вічі увесь Ненаситець. Мій боже милий!.. Де взять слів і красок, щоб списать твої чудеса?.. Од гори до гори на півтори верстви вподовж загатив господь Дніпро грудами кам’яних скель. Повитикались ті скелі з водної глибини і стирчать, неначе вартова сторожа, а через них з височенного перекату скатертю переливається широкий пласт кришталевої лави, рине, пада, розбивається і люто, скажено біжить через десятки кам’яних перекатів, гуде, гримить, хряпа, клекотить і виє на сто голосів. Хвиля обганя хвилю, випручуються, стрибають через кам’яні гори, б’ються, киплять, розсипаються шмарагдом і яхонтом і висвічуються веселкою.