Другий аргумент у контексті расового питання стосується добре відомого поняття «акультурації». І тут час зробити заувагу, що мені йдеться про індивідів та їх групи, а не одиничне поняття культурних меншин, як неподільного цілого. Простіше кажучи, — либонь, занадто просто, — деякі етнічні групи та індивіди є більш «англійськими» у порівнянні з іншими. Тобто одні представники меншин, з власного бажання або через певні обставини — або й з обох цих причин водночас, — краще засвоюють традиції, цінності та поведінкові патерни приймаючої культури, аніж інші. (Проблема трохи ускладнюється, коли йдеться про наступні покоління, оскільки приймаюча культура однозначно зазнала впливу від попередніх поколінь на тому чи іншому рівні.)
У такому ключі дискусія виходить далеко за межі виключно категорії раси: кажучи, що певні етнічні меншини чи індивіди є більш «англійськими», я не маю на увазі ані колір шкіри, ані країну походження — мені йдеться про ступінь виявлення «англійськості» у поведінці, звичаях та звичках. Те ж саме я могла б сказати — та й кажу — про групи та окремих представників білих «англосаксонів».
Ми всі, зрештою, так говоримо. Ми описуємо соціальну групу, індивіда або ж навіть, скажімо, лишень одну з багатьох реакцій чи звичок індивіда, як «дуже англійську» чи «типово англійську». Ми добре розуміємо, коли хтось каже щось на кшталт: «Ти в цьому більший/ більша англієць/ англійка, аніж я» і «В чомусь я дуже англієць/ англійка, а в чомусь — зовсім ні». Навіть існує концепт «міри» англійськості. І це не є новиною і не повинно нікого дивувати, адже ми на щодень оперуємо цими поняттями і це свідчить про усвідомлене розмежування «часткової», «клаптикової» чи навіть «вибіркової» англійськості. Очевидно, що ми всі, до певної міри, можемо «обирати» свою ступінь англійськості. Мені йдеться про те, що аналогічний підхід можна застосувати й до етнічних меншин.
Власне, я дозволю собі зайти ще далі і скажу, що наші етнічні меншини вільніші у своєму виборі міри англійськості, аніж корінні жителі. Ті з нас, хто в ранньому віці не зазнав благодатного прямого впливу іншої культури, настільки глибоко ввібрали в себе певні аспекти англійськості, що просто не можуть їх позбутися, навіть тоді, коли це варто було б зробити (наприклад, в такі моменти, як от в мене під час експериментальних спроб пройти без черги). Іммігранти мають очевидну перевагу обирати: вони переймають певні — більш для них прийнятні — англійські звички та дивацтва, однак ретельно уникають тих, що для них вже занадто сміховинні.
Я навіть маю особистий досвід такої культурної перебірливості. Коли мені було п’ять років, моя сім’я емігрувала до Америки і прожила там шість років, впродовж яких я вперто відмовлялася — хоча б трішки — американізовувати свою вимову, посилаючись на її неестетичність (на той час я, мала нечемна педантка, окреслила це так: «Фу, звучить огидно»). Усі інші аспекти американської культури я засвоювала залюбки і з піснею. Пізніше, в підлітковому віці, я чотири роки прожила у Франції. Я ходила там до школи, і мої манери, стиль мовлення та поведінка загалом уподібнилися до щонайправдивіших манер тамтешніх підлітків. І тому я дуже добре знаю, що це було виключно питанням вибору — розважливо обирати, яким елементом набутої французькості, повернувшись зі школи, подратувати маму і яких рис швиденько позбутись, бо вони виявилися зовсім неприйнятними для Англії. Правду кажучи, я могла навмисно підсилювати ті чи інші риси у намаганнях вивести матір з себе (ох, ця універсальність тінейджерської поведінки)!
Іммігранти, звісно, можуть обрати для себе шлях «нейтіва», і подекуди вони є «більш англійськими, аніж самі англійці». Серед моїх друзів є двоє, яких я без вагань назвала б «справдешніми англійцями»: один з них — це емігрант-індієць в першому поколінні, а другий — теж з першого покоління, біженець з Польщі. Вони обидва свідомо обрали максимальну міру англійськості і хоч поступово вибір став їхньою натурою, вони все ще в силі відсторонитися та проаналізувати свою поведінку, а заразом і пояснити правила, яким вони навчилися коритися. Більшості корінних англійців, однак, таке не під силу — правила вросли їм попід шкіру.
Коли вісім років тому моя сестра одружилась з ліванцем та переїхала до Лівану (з Америки), то опинилася у подібній ситуації. Для своїх родичів та сусідів у долині Бекаа вона дуже швидко стала справжньою «окультуреною» ліванською ґаздинею, в той же час вона перемикалася в англійський (чи радше американський або ж підлітково-французький) режим з такою ж легкістю, як переходила з мови на мову — і обидві ці зміни відбувалися миттєво, навіть просто посеред речення. Її діти виросли арабо-американцями, з невеликими домішками англійськості, і вони так само легко перемикаються з мови на мову, відповідно до ситуації міняють манери та поведінку.