Дорослі чоловіки (близькі родичі або дуже близькі друзі покійного / покійної): «сльози навертаються» один-два рази, витирають їх швидко і рвучко. Усмішки мужні.
Дорослі чоловіки (чужі): жодних сліз. Вираз обличчя, однак, має бути сумним / співчутливим. Усмішки сумні / схвильовані.
Дорослі жінки (близькі родичі та дуже близькі друзі): під час служби — один-два схлипи, шморгання носом — за бажанням; час від часу на очі накочуються сльози, які вони вибачливо витирають хустинкою, паралельно приймаючи співчуття. Усмішки мужні.
Дорослі жінки (чужі): жодних сліз, або один раз під час служби. Вираз обличчя — сумний / співчутливий. Усмішки сумні / схвильовані.
Хлопчики (близькі родичі / друзі): дуже маленькі діти (до десяти років, скажімо) можуть плакати без обмежень; старші хлопці — один схлип під час служби. Усмішки мужні.
Хлопчики (чужі): див. дорослі чоловіки (чужі).
Дівчатка (близькі родичі / друзі): для маленьких діток обмежень нема; старшим дівчаткам можна згрубша перевищити квоту сліз для дорослих жінок вдвічі. Усмішки мужні.
Дівчатка (чужі): можна і не плакати, але трохи сліз і схлипувань під час служби допустимі.
Заборона на гумор, послаблення табу на серйозність та квота на сльози, окрім щирого смутку, робить англійські похорони вкрай неприємними. Нам слід вимкнути гумор, виражати емоції, яких ми насправді не відчуваємо, і, навпаки, стримувати ті, які відчуваємо. А поза тим, смерть англійці сприймають як щось дуже незручне і неналежне, щось таке, про що краще не думати і не говорити. Наша інстинктивна реакція на смерть — заперечення, ми намагаємося ігнорувати її і прикидатися, що такого не буває. А на похороні це доволі непросто.
Не дивно, що ми втрачаємо дар мови, штивніємо і ніяковіємо. Під рукою ж в нас немає заготованих рятівних фраз та жестів (особливо у середовищі вищих класів, які вважають усілякі наперед заготовані втішання прерогативою «низів»), тож ми не знаємо, що казати і куди подіти руки, все закінчується бурмотінням «прикро», «сумно» і «не знаю, що сказати», а також неоковирними обіймами та дубовими поплескуваннями по плечах. Незважаючи на те, що більшість похоронів можна назвати «християнськими», насправді про релігію там зовсім не йдеться, тож всі апеляції до Бога та загробного життя є абсолютно неприйнятними, хіба б ви точно знали, що маєте справу з віруючими людьми. Якщо небіжчику / небіжчиці було за вісімдесят (чи хоча б сімдесят п’ять), то ми ще можемо вичавити із себе, що він чи вона «прожив / прожила довге життя» — і на поминках прийнятний навіть делікатний гумор. За інших обставин нам не залишається нічого, крім мовчазних похнюплених рукостискань та промовистих важких зітхань.
Священикам та тим, хто виголошує поминальну промову, пощастило — в них є кліше. Фрази, якими священик характеризує померлих, є таким собі кодом. Про мертвих не можна говорити погано, але всі знають, що фраза «душа компанії» — це евфемізм до слова «пияк»; «не терпіла глупоти» — це спосіб ввічливо сказати, що покійниця була злою, буркотливою старою поганкою; «щедро обдаровувала любов’ю» — означає, що пані була розпусною лярвою; «закоренілий холостяк» — означає, що пан напевне був гомосексуалом.
До речі, про шаблонні фрази: усі газети, журнали, радіо та телеканали назвали нашу реакцію на смерть та похорон Діани, Принцеси Уельської, «безпрецедентним публічним виявом скорботи». Кожен, абсолютно кожен, журналіст вжив цю фразу — аж дрижаки брали від того, як вони в унісон говорили чи писали одне і те ж. Я вже писала, що цей буцімто не англійський «плач» полягав переважно у впорядкованому, тихенькому і чемному стоянні в чергах, але «Після Діани» медіа просто прикипіли серцем до цієї фрази — «публічний вияв скорботи» — і з цього часу пхають її всюди, де годиться і не дуже.