Багато в кого Різдво не вкладається у перелічені тут патерни, але в більшості з нас точно знайдеться місце хоча б для декількох ритуалів. Як мінімум, всім нам знайома така матриця стандартного, пересічного Різдва.
Та часто термін «Різдво» є набагато змістовнішим, аніж описаний вище сценарій подій. Коли люди кажуть «Ненавиджу Різдво!» чи ниють, що «Різдво» все більше й більше скидається на жахіття і пекельне випробування, то вони, зазвичай, мають на увазі і всі «приготування» до різдвяного «забігу», який може стартувати як мінімум за місяць до свята. До нього також належать й усі офісні / робочі корпоративи, «різдвяні закупи», «різдвяні вистави» і походи на шкільні «вертепи» та концерти, якщо ви щасливі батьки школярів. І це ще не кажучи про щорічний ритуал написання та розсилання величезної кількості різдвяних листівок. Для англійців «Різдво» — це не просто різдвяний тиждень, це ще й сукупність усіх цих традицій та звичаїв, що йому передують.
Для багатьох шкільні вертепи — це єдиний відголосок релігії впродовж усього різдвяного періоду. Та навіть тут релігійний символізм часто відходить на другий план перед соціальною та ритуальною складовою події. Наприклад, важливіше, кому з дітей пощастило отримати головні ролі (Марії та Йосипа), ролі другого плану (Трьох Царів, Господаря, Старшого Пастушка, Ангела), а хто має змиритися із зовсім другорядними ролями дрібних пастушат, ангеликів, овець, корівок, осликів і всякої іншої худобинки. Школу може сколихнути раптовий напад політкоректності і традиційний вертеп можуть замінити на щось більш «мультикультурне» («ми тут всі дуже мульті-культі!» — якось мені сказав молодий робітник-азіат з Йоркшира). Оскільки це Англія, то суперечки та махінації навколо кастингу до вистави дуже рідко ведуться відкрито, весь процес більше скидається на кулуарні рокіровки, маніпуляції а-ля Макіавеллі та незадоволене бубніння попід ніс. У заповітний вечір татусі зазвичай спізнюються і встигають записати тільки другу дію Вертепу на відео — руки трясуться, картинка стрибає, і, взагалі, вони весь час знімають не того баранця!
Різдвяна вистава — це ще одна дивна, в корені англійська, традиція. Чи не в кожному театрі країни ставлять на Різдво якусь дитячу чи народну казку, як-от «Аладдін», «Попелюшка», «Кіт в чоботях», «Дік Вайтінгтон», «Матінка Гуска» та ін., де перебрані чоловіки (так звані «Тітки») виконують жіночі ролі, а жінка в чоловічому костюмі виступає в ролі Головного Хлопчика. Під час вистави заведено, щоб публіка, зокрема діти, активно реагували на події — вони вигукують щось на зразок: «ВІН ПОЗАДУ ТЕБЕ!», «ОЙ, НІ, ВТІК!», «О! ВЕРНУВСЯ!» (ритуал, якому залюбки і з ентузіазмом віддаються і дорослі глядачі). Сценарій, на думку дорослих, рясніє всілякими двозначними жартами (діти, як не дивно, з них регочуть, аж за боки тримаються, а потім терпляче пояснюють суть жартів батькам).
«Закупи на Різдво» — це перше, що спадає на думку тим, хто каже, що не любить це свято. Йдеться про закупи подарунків, продуктів, листівок, прикрас та всілякі інші пастки. Оскільки ненавидіти закупи — це ознака мужності, то чоловіки особливо завзято скаржаться, яке ж те Різдво їм осоружне. Нарікання на Різдво — це вже щось з розряду всенародної традиції, тож обидві статі починають «різдвяні лементи» десь так в перших числах листопада.
По суті, в нас є неписане правило, яке велить у передріздвяний час поводитися в стилі Скруджа («Різдво? Яка дурня!»), тож важко знайти дорослого, який би щиросердо зізнався в безапеляційній любові до Різдва. Хейтери Різдва навіть пишаються хейтерством — буцімто вони перші з роду людського, хто помітив «яким комерціалізованим тепер стало Різдво» і що «кожного року різдвяна гонка починається все раніше — скоро ті срані декори виставлять у серпні!», як все дорожчає, як до біса людно на вулицях, а в магазинах стільки народу!
Лементи хейтерів достоту повторюються з року в рік — вони свято вірять в оригінальність своїх плачів і в те, що їх таких — нещасних, нікому не зрозумілих, провидців, — меншість. Ексцентрики, які люблять різдвяні закупи, а заразом й усі інші ритуали, тримають язика за зубами і не розповідають про свої єретицькі уподобання. Вони навіть можуть приєднатися до щорічного фестивалю плачів — просто із ввічливості та товариських міркувань, точнісінько як ті, хто любить дощ, із ввічливості кажуть, що дощовий день — це просто паскудство. Чого ж відмовляти собі в насолоді очорнити Різдво: «сучасні скруджі» вже стали нормою (особливо з погляду чоловіків, на думку яких, дорослий дядько, що без тортур визнав любов до Різдва, враз набуває рис жіночості), і всі люблять добрий різдвяний лемент! Ті з нас, хто тішаться Різдвом, вже майже соромляться своїх збочених уподобань: «Так, ну, та, але, м-м-м, якщо чесно, то мені взагалі-то подобаються всі ці смішні прикраси, і я люблю вишукувати подарунки… Це смішно, я знаю…».