Для тих панів, які дбають про своє місце у класовій ієрархії, особливо це стосується містян, освічених «балакучих» класів, які переймаються не тим, щоб все було правильно, а радше щоб все було по-особливому. Відчайдушно прагнучи вирізнятись і дистанціюватися від середнього прошарку буржуазії, вони що є сили намагаються уникати не лише накрохмаленої манірності, а й всього «традиційного». На їхньому весіллі ніяк не може лунати такий самий «стрий-добрий марш Мендельсона» чи «старосвітські занудні гімни», як на псевдотюдорівських весіллях буржуа, чи, спаси і сохрани, Господи, мешканців таун-хаусів Пардонії. Тут наречена заходить під супровід дивної, нікому не відомої музики — гості продовжують собі теревенити, а велична хода нареченої супроводжується гулом балочок. Ніхто в церкві не співає, бо обраних гімнів — маловідомих і складних — ніхто не знає напам’ять.
Те саме з їжею, яка «цікава» і вигадлива, але її не так то й просто і легко їсти, та одягом, який теж є найновішим писком авангардної моди, який не так то й просто носити, а тим паче — споглядати.
Старші пари, а верхівка середнього класу часто одружується в пізнішому віці, просто реєструють свій шлюб у РАГСі (причиною іноді є хибне уявлення, буцімто для вінчання в церкві потрібно хоча б вірити в існування Бога) або шлюбуються на «альтернативних» церемоніях, де виголошують власноруч написані обітниці вірності та любові. На диво, ці обітниці за змістом мало чим відрізняються від церковних, хіба що вони не так лаконічно та елегантно сформульовані.
Ритуали вищих класів
Великопанські весілля ще більш традиційні, але традиційність там не списана слово в слово із книжки з етикету, як це є у низів чи середняків середнього класу. Верхи призвичаєні до великих вечірок — доброчинні бали, мисливські сезони, ґранд-прийоми та найвизначніші події світського сезону є звичною частиною їхнього соціального життя. Тож вони не так конфузяться на весіллях та інших обрядових подіях, як решта англійців. Тут весілля досить тихі та непоказні. Ніхто не мчить купувати нове «вбрання», зі свого боку у них і так є відповідний одяг. Чоловіки мають фраки. Жінки можуть подбати про щось особливе до Аскоту, але, як сказала мені одна ґранд-дама: «Тих весіль так багато — не можу ж я купувати обновки кожного разу!».
Правило «без показухи»
Якщо ж великі весілля їм не по кишені (чи похорони, різдвяні свята, дні народження, ювілеї), то пани з верхівки середнього класу та вищих кіл обертають все хитро в стилі «навіщо та показуха», примовляючи, що «не хочуть гучних пишних свят, просто буде тепла сімейна зустріч і прийдуть найближчі друзі». Вони не влазять у борги, як пролетарі, і не розбивають скарбнички, як буржуа. Англійське правило скромності, яке пропагує нелюбов до показного багатства, дуже на руку збіднілим верхам: все, що вони не можуть собі дозволити, можна відкинути гордовито як «вульгарне» та «шикарне». Великі, гламурні весілля тут мають за чистісіньке «фе»: Джейн Остін дошкульно іронізує з цього приводу, розповідаючи про невеличке скромне весілля панянки Емми Вудхауз, героїні її однойменного роману, де «жодна зі сторін не любить парадуватися та виставлятися на показ», лише претензійна вискочка Місіс Елтон продемонструвала типовий убогий смак міщанки, поскаржившись на скромність події, де «так мало білого сатину, так мало мереживних вуалей; вкрай убоге видовище!».
Низи та мідли середнього класу також можуть опертись на принцип скромності: екстравагантні прийняття, на які вони потайки заздрісно поглядають, називають «марнотратством» та «глупотами» і зневажливо говорять про людей, в яких «грошей більше, ніж здорового глузду». Іноді цю лінію, що зводиться до «зафукування» концепту «пишних», «показних», «розкішних» святкувань, гнуть і представники «поважного» робочого класу: так вони можуть ще більше підкреслити свою розсудливу «поважність» і продемонструвати погляди притаманні середньому, а не робочому, класові. «Вона влаштувала розкішний прийом у готелі, — сказала мені одна з інформаторок, розповідаючи про сусідчине святкування срібної річниці весілля. — Це [місцевий паб, де ми собі розмовляли] їй не вгодило! Дурноверха корова!»