Антропологи побили горшки, сперечаючись про метод включеного спостереження та власне роль спостерігача-учасника. У моїй останній книжці «Плем’я любителів перегонів» я жартую з цього конфлікту: застосовуючи цілющий мовленнєвий лепіт, я характеризую проблему як невпинну боротьбу між Моїм Внутрішнім Учасником та Внутрішнім Спостерігачем. Я розповіла, які запеклі чвари точаться між моїми внутрішніми іпостасями, щоразу, коли назріває конфлікт між я-членкиня племені та я-холоднокровна дослідниця. (Мій легковажний тон сприйняли мало не за єресь, адже про це заведено говорити лише стоячи та урочисто, тож я була здивована, ба, навіть чомусь роздратована, коли один університетський лектор написав мені, що він послуговується моїм «Племенем любителів перегонів» як підручником для пояснення методу спостерігач-учасник. От пнешся зі шкіри, щоб бути інакомислячим бунтарем, а вони раз — та й зробили з вас підручник.)
Звичніше, чи принаймні модніше, присвятити один розділ книжки чи дисертаційної роботи детальному обговоренню — обов’язково щоб з елементами самобичування та тортур — етичних та методологічних ускладнень навколо методу включеного спостереження. Незважаючи на те, що метод покликаний допомагати дослідникові-спостерігачеві побачити культуру з позиції «свого», вам доведеться добрих три сторінки розповідати про усі свої несвідомі етноцентричні упередження та інші культурні бар’єри, що майже унеможливлюють використання цього методу на практиці. Потім заведено взагалі засумніватися у доцільності застосування методу спостереження і, в ідеалі, висловити серйозне занепокоєння стосовно спроможності західної «науки» пізнавати хоча б щось.
І тут недосвідчений читач мав би, цілком резонно, поцікавитися, чому ж ми продовжуємо послуговуватись таким сумнівним, або ж ненадійним, або водночас і тим, й іншим методом дослідження. Та я й сама мучилася цим питанням, поки не зрозуміла, що всі ці скорботні плачі над недоліками та небезпеками включеного спостереження — це така собі захисна мантра, ритуальна пісня, на зразок зворушливих традиційних пісень корінних народів Америки: вони, перш ніж вирушити на полювання чи зрубати дерево, обов’язково співають пісню-прощення, щоб задобрити та упокоїти дух тварини, яку вони от-от уб’ють, або ж дерева, яке небавом зрубають. За менш милостивою версією, ритуал самоприниження антрополога — це хитромудра спроба убезпечитись від критики, випередивши її зізнаннями у власній недолугості: достоту, як це роблять егоїстичні та недбалі коханці, кажучи: «Ой, я такий / така егоїстичний / егоїстична та недбалий / недбала, навіть не знаю, чому ти мене терпиш», — а самі тим часом сподіваються, що таке відверте та сміливе визнання одразу ж знівелює усі недоліки, а то й переведе їх у ранг чеснот.
Незалежно від мотивів, свідомих чи не дуже, ритуальний розділ, присвячений оплакуванню сумної долі дослідника-спостерігача, зазвичай є невимовно нудним. Тому я радше відмовлюсь від усіх наперед виблаганих прощень і омину ці реверанси. Натомість я просто скажу, що, попри всю недосконалість включеного спостереження, ця дивна сукупність відстороненого споглядання та участі у процесі — найкращий відомий на сьогодні метод дослідження такого складного предмета, як людська культура. Отож нам не залишається нічого іншого, як ним скористатися.
Добрий, поганий та незручний
У моєму випадку труднощі, пов’язані з роллю спостерігача-учасника, не такі значні, адже я обрала собі за мету вивчати специфіку культури, до якої належу й сама. І це зовсім не тому, що я вважаю англійську культуру більш захопливим предметом дослідження, аніж інші. Причина цілком приземлена — я бриджуся бруду, дизентерії, смертоносних комах, паскудної їжі та примітивних санітарно-гігієнічних умов, характерних для хат-мазанок «племінних» общин, що їх вивчають мої більш безстрашні колеги.