Оскільки етнографічні студії — царина брутальна, а моє небажання розлучатися з комфортом та ірраціональне тяжіння до культур, що можуть похвалитися домашнім водогоном, сприймають як абсолютно неприпустиму хибу, мені доводилося хоч якось реабілітовуватись в очах колег, і донедавна я вивчала найменш благодатні аспекти життя англійців: проводила дослідження у несамовитих пабах, занюханих нічних клубах, обшарпаних букмекерських конторах та інших закладах такого типу. Виглядає на те, що багаторічне вивчення агресії, розладів, насильства, злочинів та інших форм девіантної та дисфункційної поведінки, що до того ж обов’язково проявляються не в той час і не в тому місці, не додали мені балів в очах етнографів, дослідників хат-мазанок, які звикли до набагато жорсткіших умов.
Відтак, проваливши випробування польовими дослідженнями, я зрозуміла, що врешті-решт можу взятися за предмет мого істинного зацікавлення, а саме — природу доброго тону. Це захопливе поле дослідження залишається майже повністю поза увагою соціологів. За винятком декількох значущих винятків[2], соціологи одержимі вивченням розладів, а не нормативних станів, чомусь усі свої сили вони покладають на дослідження причин тих поведінкових станів, які б наше суспільство воліло звести до мінімуму, а не тих, які б варто заохочувати.
Пітер Марш, з яким ми разом очолюємо Дослідницький центр соціологічних проблем (ДЦСП)[3], теж неабияк розчарувався та сполошився через цей проблемно-орієнтований настрій соціологічних студій, тож ми постановили зосередитись, наскільки це можливо, на вивченні позитивних аспектів людських взаємин. Змістивши фокус дослідження, ми нарешті змогли дати спокій тим брутальним пабам та податися до пабу з приємнішою атмосферою (знайти такі виявилося набагато легше, адже переважна більшість пабів — цілком привітні та безпечні місцини). Замість того, щоб розпитувати охоронців та службу безпеки магазину про діяльність злодюжок та вандалів, ми нарешті могли спостерігати за пересічними законослухняними покупцями. Коли я зауважила на диво приязну та солодкаву поведінку публіки на кінних перегонах, я одразу ж взялася за дослідження, яке переросло у трирічну працю з вивчення факторів, що спонукають любителів перегонів до такої ґречності. Ми провели дослідження святкувань, побачень в мережі, літніх вакацій, ніяковості, доброзичливості на робочому місці, водіїв вантажівок, ризиків, лондонського марафону, сексу, пліткарства по телефону, а також взаємовпливів чаювання та руху «ЗС»[4] (останнє дослідження стосується таких життєво важливих питань, як «скільки чашок чаю потрібно пересічному англійцеві, щоб прибити до стіни поличку?»).
Останні дванадцять років я розподіляла свій час більш-менш порівну між вивченням проблемних та позитивних аспектів англійського суспільства (також займалася крос-культурними та компаративістичними студіями за кордоном), тож, либонь, можу цілком сміливо стверджувати, що до написання цієї книжки я взялася, маючи перевагу — відносно збалансоване розуміння суспільного укладу як такого.
Моя сім’я та інші піддослідні щурі
Статус «своєї» дещо спрощує роль учасниці в рамках методу включеного спостереження, а як щодо спостереження відстороненого? Чи вдасться мені абстрагуватися настільки, щоб спостерігати за рідною культурою з позиції об’єктивної науковиці? Попри те, що вивчати доведеться відносно чужі для мене субкультури, це, так чи інакше, «свої люди», тож питання про спроможність сприймати їх як лабораторних щурів залишається відкритим: чи розділиться мій внутрішній етнограф надвоє і дозволить одній половинці, тій споглядальній, плескати себе по тім’ячку, а тій другій, учасницькій, чухати живота.
Сумніви діймали мене недовго — друзі, родина, колеги, видавці, агенти та усі інші не припиняли нагадувати мені, що я, якби там не було, вже понад десять років ретельно аналізую поведінку «своїх». Ще вони не забували нагадати, що я це роблю так само холоднокровно, як вчений у білому халаті длубається в чашці Петрі. Рідні мене заспокоїли, нагадавши, що батько, Робін Фокс, набагато визначніший антрополог, готував мене до цієї ролі з самого дитинства. У той час, як більшість немовлят вилежуються у колисочках чи візочках, витріщаючись у стелю або ж на звірят на дитячій карусельці, я собі, — надійно закріплена у горизонтальному положенні до дошки-гойдалки індіанського племені Кочіті, розміщеної «в серці» дому, — вивчала типові поведінкові патерни англійської сім’ї науковців.
2
Таких, як соціолог-психолог Майкл Арджіл, який вивчав щастя, та антрополог Лайонел Тайгер, котрий написав дослідження про оптимізм та насолоду, а також викладає курс «Антропологія гри та веселощів».
3
Дослідницький центр соціологічних проблем (ДЦСП) — The Social Issues Research Centre (SIRC)
4
DIY (