Я стояв, ніби зачарований, трепетно вдихаючи грудьми чудове повітря, в якому аромати шоколаду та вудженини змішувались зі смаковито-затхлими пахощами трюфелів. Казкові країни й підземні скарбниці, де щасливчики сміливо напихають собі кишені й навіть чоботи коштовним камінням, поставали в моїй уяві. Так, то була казка або сон! Гнітюча законність і добропорядність буднів нараз зникала, розчинялась, умовності й перешкоди, які в щоденному житті стіною стоять на шляху жадання, також якимось щасливим чином танули як туман. Радість від того, що цей щедрий закуток землі зараз підпорядкований моїй єдиній владі моменту, охопила мене з такою силою, що я відчув сверблячку по всьому тілі. Насилу я придушив у собі бажання скрикнути від шаленого щастя, від насолоди від усієї повноти небувалої свободи.
- Добрий день, — промовив я в пустку, й мені ще досі чується здавлений, неприродно-спокійний звук мого голосу, що загубився серед тиші.
Відповіди не було. Й саме цієї миті в мене буквально потекла слина з рота. Швидко й безшумно я підступився до одного з бічних столів, що аж угинався від ласощів, широким жестом запустив руку в найближчу вазу з цукерками, висипав цілу пригорщу в кишеню пальта, пройшов до дверей і за мить уже зник за рогом.
Мені, звичайно, закинуть, що моя витівка — звичайнісінька крадіжка. Та я змовчу, спробую пропустити це повз вуха, адже все одно не можу завадити вживанню цього жалюгідного слова тому, кому приємно його вимовляти. Але одна річ — слово, дешеве, заяложене, яке аж надто приблизно описує життя, й зовсім інша — живий, безпосередній, вічно юний вчинок, що сяє неповторною, незрівнянною новизною. Тільки звичка й лінощі змушують нас думати, що це те саме, тоді як насправді слово, оскільки воно має характеризувати вчинок, нагадує радше хлопавку для мух, тобто завжди б'є мимо. До того ж, коли мова йде про вчинок, істотним є не «що» і не «як» (хоча останнє все-таки важливіше), а «хто». Хай би що я робив у житті, то завжди був мій вчинок, а не вчинок якогось ім'ярек, і хоча мені довелося спізнати всякого й різна потолоч, у тому числі охоронці правосуддя, іменували мій вчинок так само, як і десятки тисяч інших, але в глибині душі я непохитно вважав себе улюбленцем богів, моя вищість увійшла в плоть і кров, тож я внутрішньо незмінно повставав проти такого прирівнювання. Перепрошую мого майбутнього читача за цей відступ у сферу розумування, що, можливо, не личить людині мало освіченій і за родом своїх занять незвичній до роздумів, проте я вважаю за обов’язок мірою можливости примирити читача зі своєрідністю мого життя, а якщо це не вдасться, то вчасно втримати його від читання цих сторінок.
Повернувшись додому, я проходив у пальті до себе в кімнату, щоб викласти на стіл і роздивитися принесену здобич. Я заледве вірив, що все це моє. Адже уві сні чого тільки не потрапляє нам до рук, та прокинешся — а в тебе всього того катма. Тож лише той може, принаймні частково, розділити мою радість, хто здатний уявити собі, що скарби, даровані йому в спокусливому сні, при світлі ранку лежать перед ним на ковдрі, такі реальні й відчутні на дотик, наче сон забув забрати їх із собою.
Цукерки найдорожчих сортів, з солодкавим лікером або ніжно-ароматним кремом, були загорнуті в кольорові станіолеві папірці, але мене п'янив не їхній чудовий вигляд і смак, а уявлення, що це коштовності зі сновидіння, які я врятував для справжнього життя, і моя радість була така глибока, що я, природно, став подумувати, як би мені принагідно знову спробувати щастя. Читач може поставитися до цього факту як йому заманеться, — сам я не вважав за потрібне надто довго про це роздумувати. Річ у тому, що в обідній час крамниця делікатесів іноді залишалась без нагляду — звісно, не часто, не регулярно, але через більші або менші проміжки часу це таки траплялося, — що я й помічав, проходячи з ранцем за плечима повз засклені двері. В таких випадках я заходив тихо, обережно, так що дзвіночок не видавав ні звуку, хоча язичок і терся об його стінки, причиняв за собою двері, про всяк випадок говорив «добрий день» і хутко брав те, що мені хотілося — завжди небагато, скромно: жменю цукерок, скибку медового пряника, плитку шоколаду, так що ніхто ніколи не запідозрював пропажі. Коли в пізніших частих моїх «перевтіленнях» я так само легко й вільно пригорщами брав ласощі життя, мені здавалося, ніби мене охоплювало знову те особливе відчуття, яке не піддається визначенню, але було для мене таким близьким завдяки своєрідному перебігові моїх думок та самоаналізу.
Розділ восьмий
Невідомий читачу! Маю зізнатись, на якийсь час я навіть відклав перо, аби зібратися з думками, перш ніж вступити у сферу, яку я вже не раз заторкував у своїх спогадах і на якій, як людина сумлінна, я маю зупинитися трохи докладніше. Кваплюся з попередженням: того, хто чекає від мене легковажного тону й слизьких жартів, неминуче спіткає розчарування. Навпаки, у цих записах я прагну поєднувати належну щирість з тією стриманою серйозністю, яку диктують мораль і благопристойність. Бо, на противагу багатьом, я ніколи не любив масних жартів, більше того, з усіх видів розбещености розбещеність мови у мене завжди викликала найбільшу огиду, адже вона не виправдана жодною пристрастю. Коли людина дозволяє собі солоні жарти, здається, мова йде про щось простецьке, кумедне, та насправді тут ми торкаємося найважливішого таїнства природи, й говорити про нього нахабним, вульґарним тоном — означає зраджувати це таїнство знущанням плебсу. Але повертаюсь до сповіді!
Передовсім мушу зауважити, що певні відносини дуже рано почали відігравати роль у моєму житті, опосідати мої думки, становити предмет моїх мрій та дитячих ігор, — набагато раніше, ніж я дізнався, як це називається і яке загальне значення має; тож картини, що поставали в моїй бурхливій уяві, і пронизливе задоволення, яке я при цьому відчував, здавались мені моєю особистою, нікому іншому не зрозумілою властивістю, дивацтвом, про яке я вважав за ліпше не говорити вголос. Не знаючи, яким словом означити цей підйом і солодке хвилювання, я вигадав для них два найменування: «найкраще» і «велика радість» — і зберігав їх як безцінну таємницю. Через таку ревниву замкненість, через мою самотність і ще внаслідок третього чинника, про який згадаю нижче, я тривалий час залишався в цьому стані духовної невинности, що ніяк не в'язалося з бурхливістю моїх почуттів. Адже відтоді, як себе пам'ятаю, «велика радість» посідала чільне місце в моєму душевному житті; ба більше, вона, мабуть, пробудилась у мені ще за межею пам'яті. Маленькі діти зазвичай безневинні через незнання; припущення, що вони невинні в сенсі справжньої чистоти і янгельської святости, — то лише сентиментальне марновірство, що розсіюється при ближчому розгляді. Принаймні мені з достовірного джерела (про яке я зараз оповім детальніше) відомо: ще біля грудей годувальниці я виявляв недвозначні ознаки почуття; ця оповідь видається мені доволі ймовірною і вельми характерною для моєї енергійної натури.
Справді, моя здатність до любовних утіх була просто дивовижна, як тепер у цьому переконуюсь, і далеко перевершувала звичайну міру. Підстави для такого припущення я мав уже досить рано, але щоб припущення переросло у впевненість, знадобилося втручання однієї особи (вона якраз і повідомила мені про мою жваву поведінку біля грудей годувальниці), з якою ще у підлітковому віці протягом багатьох років я перебував у таємних зносинах. Це була покоївка на ім'я Женев’єва, що поступила до нас ще зовсім дівчинкою, а в той час, коли мені минуло шістнадцятий, вже досягла тридцятирічного віку. Дочка фельдфебеля, давно заручена з начальником маленької станції між Франкфуртом і Нідерланштайном, вона тяжіла до світської витончености й хоча виконувала різну чорнову роботу, але виглядом і манерами була скорше чимось середнім між покоївкою і повірницею. Та оскільки пристойного приданого все ще не було зібрано, то її весілля все відкладалося у довгу шухляду й Женев'єві, великій, огрядній білявці з зеленими тривожними очима й витонченими рухами, неосяжно довга пора очікування нерідко таки надто докучала. Перебуваючи кращі свої роки в стриманості, вона не опустилася до домагань простого люду: солдатів, робітників, майстрових, які дуже ласилися на її пишну юність. Вона не зараховувала себе до простолюду, тож зневажала його мову і дух. Інша річ — хазяйський синок, ще й непоганий на вигляд і, що старший він ставав, то більше відгукувались на нього її жіночі почуття. Задоволення його потреб, з одного боку, ніби входило в коло її домашніх обов'язків, а з іншого — означало своєрідний альянс з вищими класами. Ось так і вийшло, що мої бажання не зустріли серйозного опору.