Я пишаюся тим, що мені тут вдалося ненароком винайти термін «окрилена нервозність», яку науково протиставляю зневажливому змістові терміна «ослаблення нервової системи». Знаю тільки одне — я не зміг би так вільно й красиво прожити деякі періоди мого життя, якби не пройшов через важку школу Рози.
Розділ сьомий
Коли напередодні Дня Святого Михаїла[5] осінь стала зривати листя з дерев, якими було обсаджено вулиці, для мене настала пора вступити на посаду, забезпечену мені завдяки інтернаціональним зв'язкам хрещеного Шіммельпрістера. І ось одного чудового ранку я попрощався з матір'ю, чий скромний пансіон був тепер у відносно квітучому стані (було навіть найнято куховарку), й квапливі колеса понесли юнака, весь скарб якого вмістився в невеликій валізі, назустріч новій, величній меті — назустріч столиці Франції.
Вони поспішали, стукотіли, зупиняли свій біг, ці колеса під вагоном третього класу з кількома відділеннями й жовтими дерев'яними лавками, на яких до відчаю нецікаві попутники з простолюду цілий день переймалися своїми улюбленими заняттями — хропли, плямкали, грали в карти й плескали язиками. Якоюсь мірою теплі почуття збуджували в мені хіба що дітлахи віком від двох до чотирьох років, хоча вони нерідко пхикали або навіть ревли на весь голос. Я пригощав їх дешевими льодяниками, які мати дала мені на дорогу разом з іншими припасами, бо завжди охоче ділився тим, що в мене було, й пізніше нерідко робив добро людям, віддаючи чималу дещицю тих скарбів, що текли до мене з рук багатіїв. Діти раз по раз підбігали, упиралися мені в коліна своїми липкими рученятами й щось лепетали, а я, на превелике їхнє здивування й задоволення, відповідав їм тим самим. За цю метушню з дітьми дорослі, незважаючи на мою стриманість щодо них, час від часу нагороджували мене прихильними поглядами, хоч я цього анітрохи не домагався. За цю подорож я зайвий раз переконався: що сприйнятливіша душа й гостріше почуття до людської краси, то більшу печаль їй навіює вигляд жалюгідних покручів. Я добре знаю, що ці люди невинні у своїй потворності, що у них є свої маленькі радощі й великі клопоти, що вони весь час животіють і лише на коротку мить віддаються тваринному коханню. З погляду моралі кожен з них, безперечно, гідний співчуття. Але прагнення до краси — ненаситне й водночас таке вразливе — примушує мене від них відвертатися. Їх можна витримати лише у віці тих діток, яких я пригощав солодощами й смішив, наслідуючи їхнє дитяче белькотіння — так я сплачував данину товариськости.
Проте для заспокоєння читача обмовлюся: востаннє у житті я їхав третім класом як попутник цих бідолах. Та сила (яку називаємо долею і яка, по суті, — ми самі), сила, що діє заодно з невідомими для нас, але непомильними законами, у найкоротший термін знайшла шляхи й засоби для того, щоб це більше ніколи не повторилося.
З моїм квитком, звичайно, все було гаразд, і, як не дивно, я цьому був вельми радий; для мене це означало, що й зі мною все буде гаразд. Спритні кондуктори в грубих шинелях протягом дня кілька разів навідувалися в наш дерев'яний закут, аби своїми щипчиками продірявити квиток й повернути мені з незмінним службовим задоволенням, — звичайно, мовчки й без жодного виразу на обличчі, іншими словами, з виразом мертвотної, аж до афектації, байдужости, що знову й знову змушувало мене замислюватися про ту відчуженість, яка виключає наявність жодної допитливости, що з нею людина, й насамперед чиновник, вважає за потрібне ставитися до своїх побратимів. Цей чесний хлоп заробляв собі на життя тим, що проколював мій квиток, десь на нього чекав будиночок, на пальці в нього красувалася обручка, отже, він мав дружину й дітей. Але я мав удавати, ніби мені й на думку не спадає думати про нього як про людину, і будь-яке моє запитання, яке свідчило б, що я не дивлюся на нього лише як на адміністративну маріонетку, було б надзвичайно недоречним. З іншого боку, я також жив своїм життям, про яке він міг би задуматися чи запитати. Але він на це не мав права або ж не удостою вав мене такого запитання. Дійсний квиток — ось все, що цікавило його в моїй також маріонетковій особі пасажира, а що зі мною станеться, коли квиток більше не буде мені потрібен і його в мене відберуть, — це вже перебувало за межами його мертвотного погляду.
У такій поведінці є щось протиприродне, дивне, ба навіть штучне, хоча, з іншого боку, не можна не визнати, що навіть найменше відхилення від такої поведінки спричинило б незручність. І справді, ввечері один із залізничних службовців з ліхтарем біля пояса, повертаючи мені квиток, пильно на мене подивився й усміхнувся — усмішка, мабуть, стосувалася мого ще дуже юного віку.
- До Парижа? — запитав він, хоча кінцева мета моєї подорожі була чорним по білому позначена на квитку.
- Так, пане інспекторе, — відповів я, дружньо йому кивнувши. — От у яку далечінь мене понесло.
- Що ж ви збираєтеся там робити? — поцікавився він.
- Розумієте, я маю хороші рекомендації і думаю піти на службу в готель.
- Ти диви, — сказав він. — Ну, то хай щастить.
- І вам цього бажаю, пане обер-контролере, — відповідав я. — І, прошу вас, передайте це побажання вашій дружині й дітям!
- Що ж! Дякую! Ось так-так! — Плутаючись у словах, він знічено розсміявся і поквапився далі, але якимось непевним кроком, навіть спіткнувшись, хоча підлога була рівна, — до такої міри його збила з пантелику проста людяність.
На прикордонній станції, де всі ми зі своїми речами вийшли з потяга для митного огляду, я теж почувався навдивовижу легко й весело; на серці у мене було спокійно, адже моя валізка не містила нічого незаконного з погляду митного службовця; навіть довге очікування (звичайно, митники надавали перевагу заможним мандрівникам перед пасажирами третього класу, щоб пізніше з особливо великим завзяттям перепорпати й вивернути з валіз усе добро останніх) не вплинуло на мій радісний стан духу. З чоловіком, перед яким я нарешті мав розкласти свої пожитки і який спочатку перетрушував кожну сорочку й кожну шкарпетку — чи не випаде звідти якась контрабанда, — я негайно затіяв заздалегідь обдуману розмову, що, звичайно, налаштувало його прихильно щодо мене й утримало від подальшого перетрушування. Французи люблять і поважають красномовство — й по праву! Адже що, як не мова, відрізняє людину від тварини, а хтось справедливо сказав: людина то далі від тварини, що краще говорить — і, головне, французькою. Бо французи свою мову шанують як загальнолюдську, гадаю, так само, як і життєрадісний народ давніх еллінів вважав свою ідіому за єдиний людський спосіб вираження думок, а всі інші мови — за варварське скавчання й кумкання; цю думку мимоволі перейняв і весь інший світ, визнавши грецьку, як ми нині визнаємо французьку, за найвитонченішу мову на світі.
- Bonsoir, monsieur le commissaire! — привітав я митника, причому третій склад слова «commissaire» я промовив співучо й у ніс. — Je suis tout а fait а votre disposition avec tout ce que je possede. Voyez en moi un jeune homme tres honnete, profondement deevoue а la loi et qui n'a absolument rien а declarer. Je vous assure que vous n'avez jamais examine une piece de bagage plus innocente.[6]
- Tiens! — вигукнув він, придивляючись до мене. — Vous semblez etre un drole de petit bonhomme. Mais vous parlez assez bien. Ttes-vous Francais?[7]
6
Добрий вечір, пане комісаре! Я й усе моє майно до ваших послуг. Перед вами чесна молода людина, яка глибоко поважає закон, я нічого від вас не приховав. Запевняю вас, що вам ніколи ще не доводилося перевіряти більш невинний багаж (фр.).