Інша фантазія, що також дуже мене займала й ще досі не втратила для мене певного значення й чарівности, полягала ось у чому. «Чого слід бажати більше, — запитував я себе, — бачити світ малим або великим?» Думка моя працювала так: для великих людей — полководців, визначних державних умів, природжених завойовників і володарів, які могутньо вивищуються над натовпом, світ, мабуть, виглядає малим, як шахова дошка, інакше в них не вистачило б жорстокости і душевного спокою на те, щоб зухвало і безтурботно підпорядковувати своїм планам щастя і горе окремих людей. Але з іншого боку, така обмеженість світогляду, безперечно, може зробити людину нікчемною, бо тому, хто рано навчається нехтувати людство і не ставити за нього щербатого шеляга, загрожує небезпека погрузнути в байдужості, млявості і перед впливом на людські душі похмуро віддати перевагу власному спокою. Вже не кажу про те, що нечутливість такої людини, її байдужість і млявість на кожному кроці ображають людську гідність, а це відріже шлях навіть до випадкового життєвого успіху. «Чи не розумніше, чи не краще, — запитував я себе, — бачити світ і людину як щось прекрасне, важливе, гідне будь-яких зусиль, найважчого служіння, щоб, своєю чергою, добитися шани й зажити доброї слави? Але проти такого широкого й шляхетного бачення світу говорить те, що воно з легкістю може призвести до власної недооцінки, перебільшеної сором'язливости, і тоді життя з глузливою посмішкою промчить попри боязкого й шанобливого молодика, шукаючи мужніших коханців. Проте, з іншого боку, святоблива віра в життя дає людині значні переваги. Бо той, хто все і всіх сприймає всерйоз, не тільки буде приємний людям і, таким чином, доб'ється певного успіху в житті, але самі його думки і вчинки неминуче стануть серйозними, пристрасними, відповідальними, що, звичайно, піднесе його в очах людей, навіюватиме їм повагу до такої людини, сприятиме її значним життєвим успіхам». Так розмірковував я, зважуючи всі «за» і «проти». Сам я, мимоволі, просто за своєю натурою, вдавався тільки до другої можливости; для мене великий, безкінечно привабливий світ завжди дарував невимовно солодкі насолоди, гідні будь-яких зусиль і достойні найпристрасніших домагань.
Розділ третій
Такі філософські експерименти внутрішньо відчужували мене від однолітків і шкільних товаришів, які вдавалися до розваг, більш звичних для нашого містечка, з іншого боку, всіх цих хлопчиків, синів поміщиків-виноробів і чиновників, батьки застерігали щодо мене і, як незабаром з'ясувалося, навіть забороняли їм зі мною приятелювати. Один із них, якого я спробував запросити до себе, сказав мені прямо в очі, що дружити зі мною і бувати в мене йому заборонено, тому що наш будинок недостатньо благопристойний. Мене це дуже зачепило, і дружба з цим, загалом нічим не примітним хлопцем, стала здаватися мені дуже й дуже привабливою. Але, правду кажучи, думка, що склалася в містечку про наш дім, була небезпідставна.
Уже на самому початку я згадав про розлад, внесений у наше сімейне життя гувернанткою з Веве. Мій бідолашний батько справді упадав за нею і таки досяг омріяної мети, через що між ним і матір’ю виникла сварка, в результаті якої батько на декілька тижнів поїхав до Майнца — це траплялося вже не вперше — відсвіжитися й трохи попарубкувати. Та загалом моя мати, жінка мало цікава й не дуже мудра, була неправа, коли так суворо повелася з бідолашним батьком, бо сама, так само як і моя сестра Олімпія (огрядна й вельми м'ясоїдна особа, яка згодом не без успіху виходила на опереткову сцену), в моральному сенсі стояли анітрохи не вище за нього; тільки батьковій легковажності була притаманна своєрідна чарівність, якої геть бракувало їхній настирній жадобі до насолод. Мати й доньку пов'язувала напрочуд інтимна дружба; пригадую, одного разу мені довелося бачити, як старша сантиметром вимірювала об'єм стегон молодшої, порівнюючи їх зі своїми, я потім кілька годин поспіль ламав собі голову над тим, що б це могло означати. Іншим разом, коли я вже доволі розбирався в усіх таких справах, хоча нічого ще не міг виразити словами, мені довелося стати таємним свідком того, як обидві грайливими приставаннями чіплялися до маляра, який працював у нас — темноокого хлопчини в білій блузі, й нарешті до того його розпалили, що він, не змиваючи зелених вусів, які ці дами йому намалювали олійною фарбою, як несамовитий гнався за ними аж до самої комори, куди ті з відчайдушним вереском заховались.
Оскільки мої батьки смертельно нудьгували одне з одним, то до них часто навідувалися гості з Майнца й Вісбадена, і тоді в домі ставало гамірно й парадно. Товариство у нас збиралося щонайстрокатіше; кілька молодих фабрикантів, актори й актриси, один армійський лейтенант хворобливого вигляду, який пізніше сватався до моєї сестри Олімпії, єврей-банкір з дружиною, яка вражаюче випирала зі своєї розшитої стеклярусом сукні, журналіст в оксамитовій камізельці й із пасмом, що спадало йому на чоло, він щоразу приводив із собою нову подругу життя, та безліч інших. Зазвичай гості з'їжджалися до вечері, яку подавали о сьомій; тоді шум, звуки рояля, човгання танцюючих, сміх і зойкіт не вщухали цілу ніч. Та особливо на Масницю і в час збору винограду буря веселощів досягала апогею. В такі дні мій батько, великий віртуоз у справі піротехніки, власноруч запускав чудові феєрверки; фаянсові гноми, оповиті магічним світлом, виступали з-за кущів, а вигадливі маски, в які виряджалися гості, сприяли ще більшим веселощам. У той час я був учнем реального училища, і коли вранці, годині о сьомій чи о пів на восьму, щойно вмившись холодною водою, йшов до їдальні снідати, гості, розслаблені, пом'яті, мружачись на денне світло, ще сиділи за кавою і лікерами; мене вітали гучними криками і садовили за стіл.
Підлітком я вже був присутній на обідах і розвагах, які йшли за ними, нарівні з моєю сестрою Олімпією. У нас в домі взагалі був добрий харч, і батько за обідом завжди пив шампанське, розбавлене содовою водою. Але при гостях подавалася нескінченна вервечка страв, чудово приготованих першокласним кухарем з Вісбадена з допомогою нашої кухарки; пікантні, апетитні наїдки вміло чергувалися з освіжаючими, «Лорелея екстра кюве» лилося рікою, але крім нього пили й хороші вина, наприклад «Бернкаслер доктор», букет якого був мені особливо приємний. У зріліші роки я скуштував ще чимало пречудових вин і навчився з недбалим видом замовляти такі шляхетні сорти, як «ґран вен Шато Марґо» чи «ґран крю Шато Мутон Ротшильд».
Люблю згадувати, як батько зі своєю сивою клинцем борідкою, в незмінній білій камізельці, яка щільно облягала його черевце, головував за столом. Він мав слабкий голос і звичку засоромлено опускати очі, але неприховане задоволення читалося на його червоному лискучому обличчі.
«C'est сa, — говорив він, — еpatant, parfaitement», — і витонченими рухами пальців з трохи загнутими догори кінчиками орудував келихами, серветкою, столовим набором. Мати й сестра в цей час займалися безглуздим кокетуванням і хихотіли до сусідів, ховаючись за своїми віялами.
По обіді, коли сиґарний дим уже плавав навколо газової люстри, починалися танці і гра у фанти. Пізнього вечора мене відсилали до ліжка, але оскільки музика і гамір все одно не давали мені заснути, я зазвичай уставав, накидав на себе червону вовняну ковдру й, мальовничо в неї закутавшись, на превелику втіху жінок, повертався до їдальні. Вина й закуски, пунш, лимонад, оселедцеві салати та винні желе змінювали один одного аж до ранкової кави. Танці ставали надто пустотливими й нестримними, фанти служили приводом до поцілунків та інших інтимних доторків. Жінки в сукнях з глибокими викотами перехилялися, сміючись, через спинки стільців, хвилюючи кавалерів виставленими напоказ принадами, але вищої точки все це досягало, коли хто-небудь раптово гасив світло: тут уже зчинявся справжнісінький гармидер.
Саме ці веселі збіговиська чи скорше пов'язані з ними витрати і викликали в містечку підозріле ставлення до нашого дому; подейкували (на жаль, маючи на те всі підстави), що справи мого бідного батька геть кепські й що дорогі феєрверки та обіди, безперечно, розорять його дощенту. Така недовіра громади, яку я при моїй чутливості досить рано виявив, у поєднанні з деякими дивацтвами мого характеру прирікла мене на самотність, що дуже мене смутило. То більше радости мав я від однієї пригоди, яку досі з задоволенням пригадую до найменших подробиць.