- Пару сотень франків.
- Більш-менш.
- Ти, дурило, певне, на все кажеш «більш-менш». У тім то й лихо! Якби я міг з тобою піти й узяти всю справу в свої руки!
- Та що ви, Станку, це було б безвідповідально з мого боку! У вас температура, й вам у жодному разі не можна підводитися з ліжка.
- Ну, добре. Звичайно, за таку брошку й гребінь і я не зміг би вибити жодного маєтку. І з аграфа теж, незважаючи на сапфір. Найпевніша справа — ланцюжок, за нього кожен викладе тисяч десять франків. За обручки теж можна взяти грубі грошики, принаймні за рубінову й ще за ту, з сірою перлиною. Одне слово, на око, тисяч вісімнадцять усі ці цяцьки коштують.
- Я теж так уважав, приблизно, звичайно.
- Ви погляньте на нього! Та ти хоч трохи кумекаєш у цій справі?
- Більш-менш. У Франкфурті моїм улюбленим заняттям було розглядати вітрини ювелірних крамниць. Але ви ж не хочете сказати, що мені буде належати вісімнадцять тисяч?
- Ні, серденько, цього я сказати не хочу. Але якщо ти зумієш хоч трошки виявити наполегливости й не торочити меш увесь час своє «більш-менш», то половина тобі, безперечно, дістанеться.
- Отже, дев'ять тисяч франків.
- Десять. Стільки, скільки насправді коштує лише діамантовий ланцюжок. Якщо ти не зовсім тюхтій, то на менше не погоджуйся.
- А куди ви мені порадите звернутися?
- Ага! Тепер красень чекає від мене подаруночка. Ти думаєш, що я віддам тобі те, що знаю, за твої прекрасні очі?
- Хто про це говорить, Станку! Звичайно, я готовий висловити вам свою вдячність. Але ваша вчорашня вимога щодо половини, далебі, здається мені надмірною.
- Надмірною? Та хай там як, а половинна частка в такій спільній справі — це справедлива дільба, що не кажи. Ти, здається, забув, що без мене ти як риба без води, а до того ж я ще можу накапати на тебе дирекції.
- І вам не соромно, Станку! Таке і говорити не гоже, не кажучи вже зробити. Ви навіть не думаєте про це, і я переконаний, що вам миліше мати кілька тисяч франків, аніж наклепати на іншого, за що ви не матимете ні шеляга.
- А ти шкодуєш кілька нещасних тисяч франків?
- До цього питання, власне кажучи, все і зводиться. Я б уважав справедливим виділити вам третину з тих десяти тисяч, які, на вашу думку, я зможу виручити. Ви мали б хвалити мене за те, що я трохи вмію боронитися: тепер ви можете повірити, що я буду непоступливий і з кровопивцею торгівцем.
- Ходи сюди, — сказав він, і, коли я підійшов, тихо, але виразно промовив: — Quatre-vingt-douze, Rue de l’Echelle au Ciel.[25]
- Quatrevingtdouze, вулиця…
- …Небесних Сходів. Ти що, оглух?
- Химерна назва!
- Вона вже сотні років так називається. Може, воно навіть на добре, що така назва! Дуже поважна стара вуличка, тільки далеченько звідси, десь за Монмартрським цвинтарем. Ти маєш спочатку дістатися до Сакре-Кер, там не заблукаєш, потім пройдеш через сад між церквою і цвинтарем і далі вулицею Дамремон у напрямку бульвару Нея. Не доходячи до рогу, там, де Дамремон упирається в Шампйоне, ліворуч буде вуличка Обережних Дів, а від неї вже підуть твої Сходи. Одне слово, не заблукаєш.
- Як звати цю людину?
- То байдуже. Він називає себе годинникарем і серед інших справ займається й цим. Іди, та дивись, не будь бараном! Я сказав тобі адресу, просто щоб від тебе відкараскатися і полежати спокійно. А щодо моєї частки, то затям, я в будь-яку хвилину можу тебе виказати.
І він повернувся до мене спиною.
- Я вам дуже вдячний, Станку, — сказав я. — І будьте певнені, у вас не буде підстав скаржитися на мене до дирекції.
Із цими словами я пішов, повторюючи подумки адресу. Я повернувся у спорожнілу їдальню, бо подітися мені було нікуди, доводилося чекати, поки там, внизу, згадають про мене. Добрі дві години я просидів за одним з покритих цератою столиків, не дозволяючи собі жодних виявів нетерпіння, курив свої сиґарети і розмірковував. Стінний годинник в їдальні показував уже десяту, коли я почув у коридорі чийсь голос, що гукав мене на ім'я. Не встиг я підійти до дверей, як посланий за мною хлопець уже їх відчинив.
- Фелікс Круль — до генерального директора.
- Це я, друже. Дозвольте мені піти з вами. І навіть якби йшлося про президента республіки, я готовий постати перед ним.
- З чим вас і вітаю, — досить зухвало відповів він на моє люб'язне звернення і зміряв мене холодним поглядом.
- Ходіть за мною, якщо бажаєте.
Ми спустилися на четвертий поверх, де були набагато ширші коридори, встелені красивими червоними доріжка ми; він викликав ліфт, якого нам довелося трохи зачекати.
- Як це так вийшло, що носоріг бажає особисто з тобою розмовляти? — запитав він мене.
- Ви маєте на увазі пана Штюрцлі? Знайомство. Особисті зв'язки. Але чому ви називаєте його носорогом?
- C'est son sobriquet.[26] Перепрошую, не я його вигадав.
- Нема за що! Навпаки, я вдячний за будь-яку інформацію, — відповідав я.
У ліфті, освітленому електрикою і гарно оздобленому дерев'яними панелями, була навіть червона оксамитова лавка. Ліфт обслуговував молодик у лівреї пісочного кольору з червоними галунами. Спершу ліфт опинився занадто високо, потім дуже низько, так що нам довелося вистрибувати з нього ніби з великої сходинки.
- Tu n'apprendras jamais, Eustache, — зауважив йому мій провідник, — de manier cette gondole.[27]
- Pour toi je m'echaufferai![28] — грубо відповів той.
Мені це не сподобалося, і я не втримався, щоб не сказати:
- Людям підлеглим не слід ставитись один до одного з презирством. Це навряд чи може зміцнити їхню позицію в очах можновладців.
- Tiens, — вигукнув осмикнутий мною ліфтер, — un philosophe![29]
Ми вже спустилися вниз. Проходячи вестибюлем, повз приймальню й далі, я звернув увагу на те, що мій провідник скоса позирає на мене. Мені завжди було приємно, коли я справляв враження не тільки своєю гарною зовнішністю, але й своїми духовними якостями.
Кабінет генерального директора був позаду приймальні; двері навпроти нього вели, як я встиг помітити, до читальні та в більярдну. Хлопець несміливо постукав; у відповідь зсередини почулося рохкання, він прочинив двері й, притискаючи шапку до стегна, з поклоном упустив мене.
Пан Штюрцлі був надзвичайно огрядний, мав сиву гостру борідку, яка ніби не знайшла собі надійного притулку на його величезному подвійному підборідді; він сидів за письмовим столом, гортаючи якісь папери, й спочатку не звернув на мене жодної уваги. Зовнішність пана Штюрцлі відразу пояснила мені те глузливе прізвисько, яким нагородив його персонал готелю, бо його спина аж до потилиці утворювала могутню випуклість, здавалося, він був до краю нашпигований салом, а кінчик його носа прикрашала бородавка, що стирчала догори ніби ріг, що остаточно переконало мене у влучності прізвиська. Проте його руки, що ними він підрівнював папери, збираючи їх в акуратний стос, то з вузького, то з широкого боку, були напрочуд витончені й маленькі порівняно з усією громадою його постаті, яка, незважаючи на об’єм, була досить таки зграбною і, як це часом можна спостерегти навіть у найвідчайдушніших товстунів, не позбавленою певної елеґантности у поставі.
- Отже, ви, — сказав він по-німецькому з легким швейцарським акцентом, все ще займаючись упорядкуванням паперів, — той самий рекомендований мені юнак, Круль, якщо не помиляюся, Це той, що висловив бажання в нас працювати?
- Саме так, пане генеральний директоре, — відповів я, шанобливо зробивши крок уперед, що дало мені можливість — не вперше й не востаннє — спостерегти своєрідний феномен. Після того як пан Штюрцлі поглянув на мене, на його обличчі з'явився вираз бридливости, що, безперечно стосувалося моєї тодішньої юнацької вроди. Чоловіки, яких хвилюють лише жінки, — а пан Штюрцлі зі своєю заповзятливою борідкою і ґалантною доладністю, безперечно, належав до таких — відчувають мимовільну образу, коли чуттєво привабливе постає перед ними в чоловічій подобі, а це, очевидно, пояснюється тим, що межу між чуттєвістю загального характеру й чуттєвістю у вужчому її значенні провести дуже нелегко, тоді як природа такої людини всіма силами опирається впливові цього другого значення й пов'язаних із цим асоціацій, ось чому на обличчі такої людини й з'являються згадані рефлекторні ґримаси. Певна річ, тут йдеться про досить поверховий рефлекс, і людина справедлива, яка вже знає за собою таке збурення чуттєвих уявлень, звинувачуватиме скорше саму себе, ніж того, хто став мимовільною причиною її короткого збентеження, й не буде штрафувати свого візаві.