- Навіщо ви крутите носом у повітрі? Це зайве. І ваші теорії мені теж не потрібні. Я цікавлюся тільки, наскільки ви володієте мовами. Parla italiano?[36]
Тієї ж миті я перетворився на італійця: вишукане шепотіння змінилося на вогненний темперамент. Радо піднялося в мені все, що я чув з вуст хрещеного Шіммельпрістера, який доволі часто й подовгу зупинявся в цій сонячній країні. І я, то проводячи рукою з щільно стиснутими пальцями перед самим своїм носом, то раптом широко їх розчепірюючи, заторохтів і заспівав:
- Ma Signore, che cosa mi domanda? Son veramente inna morato di questa bellissima lingua, la piщ bella del mondo. Ho bisogno soltanto d'aprire la mia bocca e involontariamente diventa il fonte di tutta l'armonia di quest'idioma celeste. Si, caro Signore, per me non c'и dubbio che gli angeli nel cielo parlano italiano. Impossibile d'imaginare che queste beate cre ature si servano d'una lingua meno musicale…[37]
- Стоп, — крикнув він. — Ви вже знову впали в поезію, хоча знаєте, що мені від неї стає млосно. Невже ви не можете помовчати? Людині, що працює в хорошому готелі, це просто не личить. Проте вимова у вас непогана й деякі лінґвістичні знання є. Навіть більші, ніж я очікував. Що ж, випробуємо вас, Кноль…
- Круль, пане генеральний директоре.
- Ne me corrigez pas![38] Як на мене, можете називатися Кналем.[39] А ваше святе ймення?
- Фелікс, пане генеральний директоре.
- Це мене не влаштовує. Фелікс — звучить надто інтимно й дуже претензійно. Ви будете зватися Арман…
- Зміна імени принесе мені найбільше задоволення…
- Останнє не істотно. Арманом звали ліфтера, який за випадковим збігом обставин сьогодні від нас іде. Завтра можете зайняти його посаду. Спробуємо вас як ліфтера.
- Смію вас запевнити, пане генеральний директоре, що я зумію зарекомендувати себе на цій роботі й свої обов'язки буду виконувати краще, ніж Есташ.
- А чим поганий Есташ?
- Подає машину або занадто низько, або занадто високо, й доводиться робити карколомні стрибки. Але це, звичайно, коли він возить, так би мовити, своїх. З клієнтами готелю, наскільки я зрозумів, Есташ більш послужливий. Така нерівність у виконанні службових обов'язків, як на мене, не дуже похвальна.
- До чого тут ваші похвали? Ви що, соціаліст?
- Жодною мірою, пане генеральний директоре. Суспільство, таке, як воно є, здається мені чудовим, і я палко бажаю здобути його прихильність. Я тільки вважаю, що свою справу треба виконувати сумлінно, навіть якщо вона тобі не до душі.
- Соціалістів ми у своєму закладі не потерпимо.
- Зa va sans dire, monsieur le…[40]
- Можете йти, Круль! Підшукайте собі на складі у підвальному поверсі ліврею за розміром! Лівреї видаються адміністрацією, але взуття у службовців своє… а я мушу зауважити, що ваші черевики…
- Це випадковий недогляд, пане генеральний директоре. Не пізніше завтрашнього ранку він буде повністю усунутий. Я розумію, які зобов'язання накладає на людину служба в такій поважній установі, тож смію запевнити, що мій зовнішній вигляд буде бездоганним. Ліврея, якщо мені буде дозволено це зауважити, мене дуже й дуже радує. Хрещений Шіммельпрістер любив виряджати мене у всілякі костюми й завжди хвалив мене за те, що в кожному я відчував себе так, немов народився в ньому, хоча, власне, природжені дарування навряд чи заслуговують на похвалу. Але форму ліфтера мені ще надягати не доводилося.
- Не біда, — відповів він, — якщо у цій лівреї ви будете справляти враження на гарненьких жінок. До побачення, сьогодні ви тут не потрібні. Увечері погуляйте Парижем. А завтра зранку нехай Есташ або хтось інший поїздить з вами кілька разів угору й униз, придивіться до поводження з механізмом. Це річ нескладна, і ви швидко її опануєте.
- Я дбайливо поводитимуся з ліфтом, — була моя відповідь, — і не заспокоюся, доки він не зупинятиметься точно на рівні майданчика. Du reste, monsieur le directeur general, — додав я, і мої очі налились слізьми, — les paroles me manquent pour exprimer…[41]
- C'est bien, c'est bien…[42] Я зайнятий, — пробурмотів він і відвернувся; гидлива ґримаса знову промайнула на його обличчі. Але мене це не засмутило. Я притьмом кинувся вниз сходами — адже ще вранці я мав побувати у згаданого вище годинникаря, — легко розшукав двері з написом «склад» і постукав. Маленький дідок в окулярах читав газету в приміщенні, яке нагадувало крамничку лахмітника або театральну гардеробну, стільки там було розвішано ліврей усіх кольорів і відтінків. Я сказав йому, в чому річ, й усе відразу було залагоджено.
- Et comme ca, — зауважив старий, — tu voudrais t'appreter, mon petit, pour promener les jolies femmes en haut et en bas.[43]
У цієї нації тільки одне на думці. Я підморгнув йому і запевнив, що саме це є моєю єдиною мрією й завданням.
Він окинув мене швидким поглядом, зняв з вішалки одну з ліврей — штани та куртку пісочного кольору з червоною облямівкою — й повісив усе це мені на руку.
- Чи не краще було б приміряти? — запитав я.
- Ні до чого, ні до чого. Раз я даю, значить, точно за міркою. Dans cet emballage la marchandise attirera l'attention des jolies femmes.[44]
Старому, їй-бо, пора було думати про щось інше. Але він вимовляв ці слова несвідомо, і я так само несвідомо знову підморгнув йому й, назвавши його «mon oncle»,[45] побожився, що йому одному буду завдячувати своєю кар'єрою.
З підвалу я піднявся ліфтом на п'ятий поверх. Я поспішав, бо на душі у мене було неспокійно — чи не полізе Станко за час моєї відсутности до моєї валізки? Коли ми підіймалися, нас зупиняли дзвінки. Різним гостям, при вході яких я скромно тулився до стінки, був потрібен ліфт: вже у вестибюлі зайшла одна пані (їй треба було на другий поверх), у бельетажі — англомовне подружжя, що хотіло піднятися на третій поверх. Дама, яка зайшла першою, збудила мою увагу, і слово «збудила» тут якраз дуже доречне, бо коли я дивився на неї, серце в мене почало страшенно калатати, причому якось солодко калатати. Цю даму я знав. Хоча сьогодні на ній був не капелюшок-кльош з пір'ям чаплі, а інший, крислатий, облямований єдвабом витвір дорогої модистки, на який було накинуто білу вуаль, зав'язану під підборіддям бантом з довгими кінцями, що спадали на пальто, й хоча пальто теж було інше — легке й світле, з великими ґудзиками, я ні на мить не засумнівався, що це моя сусідка з митного огляду, пані, з якою мене пов’язувало володіння скринькою. Насамперед я впізнав її за манерою широко розплющувати очі, що здивувало мене під час її розмови з митником, але очевидно, то була її манера, оскільки вона проробляла це й сьогодні вже без жодного приводу. Та й взагалі її зрештою доволі гарні риси явно мали схильність знервовано спотворюватися. Більше я нічого не помітив у вигляді цієї сорокалітньої брюнетки, що примусило б мене пошкодувати про той делікатний зв’язок, який виник у мене з нею. Маленький темний пушок на верхній губці був їй до лиця, а золотисто-брунатні очі завжди подобалися мені в жінок. Якби лише вона раз по раз не витріщали їх! Мені здавалося, що я зумів би м'яко відрадити її від цієї нав’язливої звички.
Отже, ми зупинилися в одному готелі, — якщо тільки в моєму випадку можна було вжити слово «зупинитися». Лише випадок перешкодив мені зустрітися з нею в приймальні біля столу пана, що легко червоніє. Близькість її в тісному просторі ліфта розбурхувала мої почуття. Не знаючи про мене, ніколи мене не бачивши, та й зараз мене не помічаючи, вона носила в собі мій безликий образ з тієї самої миті, коли вчора ввечері або сьогодні вранці, розпаковуючи валізи, виявила пропажу скриньки. Я мимоволі приписував її розшукам ворожий для мене сенс. Однак те, що її думки й розпитування про мене мали набути форми якихось кроків, спрямованих проти мене, що вона, можливо, якраз і повертається звідти, де ці кроки вже було зроблено, — така думка чомусь лише побіжно промайнула в мене, але не утвердилася як вірогідне припущення й не змогла побороти чарівности ситуації, коли та, хто шукає й розпитує, не підозрює, що той, про кого вона розпитує, так близько біля неї. Як я шкодував, мій прихильний читачу, шкодував за неї й за себе, що ця близькість буде настільки короткочасна — лише до другого поверху! Виходячи, пані, в думках якої я панував, сказала до рудого ліфтера:
37
Ще б пак, синьйоре! Я просто закоханий у цю чудову, найкрасивішу в світі мову. Досить лише розтулити рота, й він мимоволі стає джерелом гармонії небесних звуків. Так, дорогий синьйоре, я не маю сумніву в тому, що ангели на небі розмовляють італійською. Не можна уявити собі, що ці божественні істоти послуговуються менш музичною мовою… (італ.).
41
Маю запевнити вас, пане генеральний директоре, що мені бракує слів, аби висловити… (фр.).