- О, солоденький! О, ти, янголе кохання, породження пристрасти! А-а-а, чортеня, милий хлопчику, як ти це робиш! Мій чоловік ні на що не здатний, зовсім, зовсім ні на що! О, будь благословенний! Ти мене вбиваєш! Я не маю чим дихати від щастя, моє серце розривається, я помру від твого кохання! — Вона кусала мене в губи, в шию. — Кажи мені «ти», — раптом застогнала вона вже в останніх здригання. — Називай мене на «ти», не церемонься, принижуй мене! J'adore d'etre humiliйee! Je l'adore! Oh, je t'adore, petit esclave stupide qui me deshonore…[65]
Вона знемоглася. Я теж. Я віддав їй усе! Насолоджуючись сам, почесному розплатився з нею. Але хіба міг я не сердитися на те, що в останню мить вона бурмотіла про приниження, називала мене дурним маленьким рабом? Ми лежали, ще сплетені, ще в тісних обіймах. Але дійнятий цим «qui me deshonore», я не відповідав на її вдячні поцілунки. Притулившись ротом до мого тіла, вона ледь чутно шепотіла:
- Скажи мені «ти», хутко! Я ще не чула твого «ти». Ми тут лежимо й кохаємось, але ж ти простий слуга. Яке дивне безчестя! Мене звуть Діана. Але ти, ти повинен називати мене повією. Скажи зовсім виразно: люба моя повіє!
- Мила Діано!
- Ні, скажи «повія». Дай мені напитися, почувши від тебе це слово.
Я вивільнився з її рук. Ми лежали поруч, і наші серця ще продовжували прискорено битися. Я сказав:
- Ні, Діано, таких слів ти від мене не почуєш. І не чекай. Маю тобі зізнатися, мені дуже гірко, що ти в моєму коханні бачиш приниження…
- Не в твоєму, — вигукнула вона, притягаючи мене до себе. — У моєму! У моєму коханні до вас, нікчемні хлопці! Ох, дурнику, ти цього не розумієш.
Вона схопила мою голову й кілька разів, в якомусь любовному розпачі, вдарила нею об свою.
- Май на увазі, що я письменниця, інтелектуальна жінка, Діана Філібер. Уфле — то мій чоловік, c'est du dernier ridicule[66]; Я друкувалася під своїм дівочим прізвищем — Філібер, sous сe nom de plume.[67] Звичайно, ти ніколи не чув — та й звідки — цього імени, яке стоїть на багатьох книгах; я пишу романи, розумієш, психологічні романи, pleins d'esprit, et des volumes de vers passionnes…[68]
Так, мій бідолашний, твоя Діана жінка d'une intelligence extrкme.[69] Але інтелект… о, боже мій, — і вона ще сильні ше вдарила мою голову об свою, — ну як тобі таке збагну ти! Інтелект нудиться за антидуховним, чуттєво красивим dans sa stupidite,[70] закохується до нестями, до самозаперечення і самозречення, закохується в красу, в божественну дурість, падає на коліна перед нею, молиться на неї в хтивому пориві самозабуття й самознищення, п'яніє від щастя, коли його ображають.
- Ну, миле моє дитя, — я все-таки зважився перервати її, — за такого вже простака ти мене все ж таки не вважай, хай я не читав твоїх романів і віршів…
Вона не дала мені договорити, прийшовши у захват, для мене аж ніяк не бажаний.
- Ти назвав мене «миле моє дитя»? — Крикнула вона, бурхливо мене обіймаючи та зариваючись ротом у мою шию.
- Ах, як це добре! Ще краще, ніж «мила повіє»! Це блаженство в стократ більше, ніж те, яке ти, чарівник кохання, змусив мене пережити! Голий маленький ліфтер лежить зі мною в ліжку й називає мене «миле дитя», мене, Діану Філібер! C'est exquis… зa me transporte! Armand, cheri[71], я не хотіла тебе засмутити. Не хотіла сказати, що ти особливо дурний. Краса завжди дурна, тому що вона просто буття, тобто те, що потребує вивищення через інтелект. Дай мені подивитися на тебе, на тебе всього, господи, який же ти вродливий! Груди, солодкої ніжної й чистої суворости! Дивовижні руки! Ребра які чарівні! Запалі стегна, і ох, ох, ноги, як у Гермеса…
- Ну, що це ти балакаєш, Діано. Як раз навпаки, мене твоя краса…
- Дурниці! Це ви собі втовкмачили. Ми, жінки, повинні бути щасливі, що вам так подобається наш набір округлостей. Божественна принадність, перлина творіння, еталон краси — це ви, молоді, зовсім юні чоловіки, що мають ноги, як у Гермеса. А знаєш ти, хто такий Гермес?
- Мушу тобі зізнатися, що в цю хвилину…
- Celeste![72] Діана Філібер віддається людині, яка ніколи не чула про Гермеса! Яке солодке приниження для інтелекту! Зараз, бідолашний ти мій, я тобі поясню, хто такий Гермес, Це верткий бог злодіїв.
Я знітився й почервонів. На мить у мене майнула підозра, але я глянув на неї — й вона розтанула. Та й слова, які вона співуче вимовляла, притискаючись губами до мого ліктя — то щось шепотіла, то схвильовано прославляла вголос, — мене цілком заспокоїли.
- Чи віриш, коханий, що відтоді, як я навчилася відчувати, я любила лише тебе, тебе одного. Ну, не тебе, звичайно, але ідею такого, як ти, солодку мить, що втілилася в тобі. Можеш вважати це збоченням, але мені огидний чоловік у літах, з бородою й волохатими грудьми, зрілий, можливо, навіть визначний чоловік. Affreux![73] Яка гидота! Визначна я сама, і я вважаю збоченням de me coucher avec un homme penseur.[74]
Тільки вас, хлопчаків, я і любила все життя. Тринадцятирічною дівчинкою я до нестями закохувалася у своїх однолітків. З роками, звичайно, для мене трохи змінювався їхній віковий ценз, але за межі вісімнадцяти років мої устремління, моє кохання жодного разу не переступило. Тобі скільки років?
- Двадцятий, — відповідав я.
- Ти виглядаєш молодше. Для мене ти вже трохи застарий.
- Я? Для тебе застарий?
- Гаразд, гаразд, такий, який ти є, ти моє блаженство! Зараз я тобі скажу… Можливо, ця пристрасть пояснюється тим, що я ніколи не була матір'ю, матір'ю сина. Я б його обожнювала, якби він був на вигляд і зовсім негарний, але де вже там — син Уфле… Можливо, ця моя пристрасть — невтамоване материнство, туга за сином… Ти говориш, збочення? Ну, а ви, ви? Що для вас наші груди, які вас вигодували, наше лоно, яке вас породило! Хіба ви не прагнете знову стати немовлятами? Хіба ж не матір ви так недозволено любите в жінці? Збочення? Кохання — збочене, наскрізь збочене почуття, іншим воно бути й не може. Хоч зондом промацай його, і скрізь, скрізь ти виявиш тільки збочення… Але, звичайно, сумно, до болю сумно жінці любити чоловіка лише як юнака, як хлопчика.
C'est un amour tragique, irraisonnable[75], любов невизнана, непрактична, для життя вона не годиться й для шлюбу теж. За красу заміж не вийдеш. Я вийшла за Уфле, багатія фабриканта, щоб писати під захистом його багатства, писати книги qui sont enormement intelligents[76]. Мій чоловік ні на що не здатний, я вже тобі сказала, принаймні зі мною. Il me trompe[77], як то кажуть, з однією актрисою. Можливо, з нею йому щось таки вдається, але сумніваюсь. Та мені це й байдуже, всі ці історії — чоловік і жінка, шлюб і зрада — мені вони байдужі. Я живу тільки своїм так званим збоченням, любов'ю, вона для мене основа того, що я є, я живу захопленням і гіркотою переконання, що серед усього неосяжного світу природи немає нічого, рівного за принаду юної мужности; понад усе для мене любов до вас, до тебе, мій кумире, чию красу я цілую, підкоряючи свій дух. Я цілую твої жадібні губи, що зімкнулися над білими зубами, які ти оголюєш в усмішці. Цілую ніжні пиптики на твоїх грудях і золотисті волосинки в темному отворі пахв. Але скажи, звідки у тебе цей бронзовий відтінок шкіри? Адже в тебе блакитні очі й біляве волосся. Ти зводиш мене з розуму. О, так, зводиш з розуму! La fleur de ta jeunesse remplit mon coeur age d'une eternelle ivresse.[78] Душі сп’яніння не мине, і з ним я маю вмерти, в обіймах юних і гнучких кохатимусь до смерти. Ти також, bienaimй, сховаєшся в труні, та серця втіхою й розрадою мені завжди залишиться краси коротка мить, мінливість милая, що в вічності летить.
65
Я обожнюю приниження! Обожнюю! О, тебе обожнюю, дурний маленький рабе, збезчести мене… (фр.).