- For I love you.[124]
Я удав, що не чую останніх слів. Але, повернувшись зі сніданком для Елінор, став стиха її вмовляти.
- Міс Елінор, те, що ви зараз сказали про «любов», про сто самонавіювання, pure nonsense.[125] Ваш тато має цілковиту рацію, що не сприймає цього всерйоз, але з іншого боку, має слушність й ваша мама, не іґноруючи цього nonsense і категорично вам його забороняючи. Ви теж не повинні сприймати цього так уже серйозно, на свою й на мою біду. Прошу вас, знайдіть у собі хоч дрібку іронічного щодо всієї цієї історії. Адже я ставлюся до неї без жодного гумору, де вже там! Але вам треба виробити в собі саме таке ставлення. До чого все це призведе? Адже це ж протиприродно! Ви, дочка містера Твентімена, людини, яка досягла багатства й високого становища, зупинилися на якийсь час у «Сент-Джеймсі», де я, простий кельнер, вас обслуговую.
Адже я лише кельнер, міс Елінор, найнижча ланка нашого суспільного устрою, до якого я ставлюся з побожною повагою, ви ж бунтуєте проти нього, поводитеся неприродно. Вам слід було б зовсім не помічати мене, як того справедливо вимагає від вас ваша мати, а ви, поки мирний сон утримує батьків від того, щоб встати на захист громадського правопорядку, прокрадається сюди й говорите мені про «love».[126] Адже це ж заборонене «love». Я не смію відповідати на нього й зобов'язаний притлумлювати в собі радість від того, що ви вирізнили мене серед інших. Мені можна вирізнити вас серед інших і тримати це в таємниці. Але те, що ви, дочка місіс і містера Твентімен, задивляєтеся на мене, — нікуди не годиться й суперечить самій природі. Це один тільки обман зору! Він пояснюється переважно тим фраком з оксамитовою облямівкою і золотими ґудзиками, що зайвий раз свідчить про моє низьке соціальне становище. Запевняю вас, що без цього фрака я жодного інтересу не становлю. Таке «love», як ваше, раптом находить на людину під час подорожі, а потім воно минається — ви теж скоро поїдете — і ще до першої станції забудете про нього. Дозвольте мені згадувати про нашу тутешню зустріч, тоді вона залишиться незабутньою, але не буде обтяжувати ваше сумління.
Чи міг я зробити для неї більше? Й хіба мої слова не були пройняті істинно чоловічою турботою? Але вона у відповідь тільки плакала, так що я бував радий-радісінький, якщо столи навколо пустували, закидала мені жорстокість, чути нічого не хотіла про природний правопорядок і проти природну закоханість і щоранку вперто торочила, що якби нам вдалося залишитися наодинці для слова й діла, то все б як-небудь влаштувалося й ми були б щасливі, за умови, звичайно, що я її хоч трішки кохаю, — а я цього не заперечував і в жодному разі не заперечував вдячности за її почуття до мене. Але як влаштувати таке rendezvous,[127] як залишитися наодинці для «слова й діла»? Цього вона теж не знала, одначе продовжувала наполягати й вимагала, щоб я знайшов таку можливість.
Одне слово, я хильнув з нею чимало горя. І треба ж було, щоб саме в цей час трапилася ще історія з лордом Кілмарноком! Випробування, мабуть, значно важче, бо тут я зіткнувся вже не із задерикуватою закоханістю маленької впертюхи, а з особистістю, чиї почуття чимало важили на людських терезах, так що я не міг радити йому іронічно поставитися до них або сам над ними посмішкуватися. Не знаю, як інші, але я був не здатний на це.
Лорд, який проживав у нас вже два тижні й сидів за одним з моїх столиків, був чоловік років п'ятдесяти, вельми аристократичної зовнішности: середнього зросту, стрункий, надзвичайно ошатно вдягнений, із ще густими сивію чим волоссям, ретельно розчесаним на проділ, та із закрученими догори теж сивуватими вусами над красивим ротом. Зате його товстий ніс, як то кажуть «картоплею», аж ніяк не вирізнявся шляхетністю і якось важко виступав уперед, утворюючи суцільну лінію з ледь косо окресленими бровами й сіро-зеленими очима, що, здавалося, насилу розплющуються. Але якщо це створювало неприємне враження, то воно згладжувалося до останньої м'якости виголеними щоками й підборіддям, що злегка виблискували від крему, яким лорд намащувався після гоління. Свою хустинку він парфумував якоюсь особливою фіалковою водою, що ніколи мені більше не траплялася, і від неї природно й чарівно ширилася весняна свіжість.
Коли він заходив до зали, в ньому помічалася дивна сором'язливість, що не в'язалося з його поважною, аристократичною зовнішністю, але, принаймні в моїх очах, ані трохи їй не шкодило. Стільки гідности було в цій людині, що така його манера триматися змушувала хіба що припускати в ньому щось особливе, що, за його відчуттям, мало привертати до нього настирну увагу. Голос у нього був дуже м'який, тож я намагався відповісти йому ще м'якше й лише набагато пізніше усвідомив, що з мого боку це було недобре. Ореол меланхолійної привітности оточував цю людину, яка, мабуть, багато вистраждала. Я не міг бути до нього жорстоким. Обслуговуючи його, я був дуже привітний. Але йому це пішло на шкоду. Щоправда, він майже не дивився на мене, і в той час як я подавав на стіл, наші бесіди обмежувалися лише короткими зауваженнями про погоду або меню; він беріг і свої погляди, скупився на них, немов побоюючись, що вони поставлять його в незручне становище. Якийсь тиждень наші стосунки зводилися до чемних порожніх розмов, але потім я із задоволенням, не позбавленим тривоги, переконався, що він виявляє до мене співчутливий інтерес. Тиждень — це той мінімум часу, який потрібен людині, аби помітити, що в її щоденному спілкуванні з кимось відбулися разючі зміни, особливо якщо співрозмовник так ощадно витрачає кожен свій погляд.
Він став розпитувати, чи давно я служу, звідки родом, скільки мені років, і, дізнавшись мій вік, потиснув плечима з розчуленим «Mon Dieu» або «God heavens»[128] — він однаково добре говорив французькою і англійською. Якщо я німець за походженням, поцікавився він, то чому звуся Арман? Я відповів, що ім'я Арман присвоєно мені за бажанням начальства, насправді ж я зовусь Фелікс.
- Яке гарне ім'я! — вигукнув він. — Якби на те моя воля, я б вам його повернув.
І додав — при його високому становищі мені це здалося ознакою певної неврівноважености, — що його при хрещенні нарекли Нектаном, ім'ям якогось короля піктів, корінних мешканців Шотландії. Я зобразив на своєму обличчі шанобливий інтерес, але тут же здивовано запитав себе, навіщо мені, власне, знати, що його звуть Нектан? Адже я зобов'язаний називати його «мілорд».
Мало-помалу я дізнався, що він живе в Абердині у своєму родовому замку разом із сестрою, вже немолодою жінкою й, на жаль, дуже хворобливою, що, окрім того, у нього є літня резиденція на одному з озер шотландської височини, в місцевості, де ще балакають гельською говіркою[129] (він теж трохи вміє нею розмовляти) і де природа дуже мальовнича й романтична: прямовисні скелі, прірви, повітря, напоєне духмяним ароматом вересу. Околиці Абердина, сказав він, теж дуже гарні. У самому місті є всі види розваг для любителів розважатися, і з Північного моря завжди віє чистим солоним повітрям. Потім він розповів мені, що полюбляє музику й сам грає на органі, але у своїй гірській резиденції задовольняється фісгармонією.
Усі ці відомості я почерпнув не з цілісної розмови, а поволі, час від часу, і, за винятком «Нектана», в них не було нічого зайвого, нічого, що не міг би розповісти кельнерові будь-який самотній мандрівник, який не має інших співрозмовників. А він розмовляв зі мною переважно за другим сніданком, оскільки вважав за краще, не спускаючись у кафе, сидіти за своїм столиком у майже порожній залі, палити єгипетські сиґарети й пити каву. Зазвичай, він випивав декілька чашок кави, але крім того, нічого іншого не пив і майже нічого не їв. Лорд взагалі їв так мало, що залишалося лише дивуватися, як він досі ще живий. З першою стравою він, щоправда, брав ґрунтовний розгін: консоме, суп з телячої голови чи бичачих хвостів швидко зникали з його тарілки. Але щодо всіх інших страв, які я приносив йому, то, скуштувавши шматочок-другий, він одразу закурював сиґарету й дозволяв мені відносити страви назад майже неторканими. Врешті я навіть не втримався і з прикрістю сказав:
129
Гельська говірка — одна з кельтських мов, якою досі послуговуються в деяких гірський районах Шотландії, Ірландії та на острові Мен (прим. перекладача).