Звичайно, вона кокетувала й зі мною, а маркіз удавав із себе ревнивця, хоча насправді міг бути абсолютно впевнений у ній.
- Зазо, ти доведеш мене до шаленства, tu me feras voir rouge[146], якщо не перестанеш стріляти очима в цього Армана. Чи, може, ти хочеш взяти на себе вину за подвійне вбивство, та ще й, окрім усього, самогубство?… Зізнайся, ти б нічого не мала проти, якби він у смокінгу сидів з тобою за столом, а я у синьому фракові вам прислуговував?
Як дивно, що він, сам по собі, раптом втілив у слова мій уявний експеримент, ідею зміни ролей, що постійно володіла мною. Подаючи кожному з них меню для вибору десерту, я набрався сміливости й відповів замість Зази:
- У такому разі вам дісталася б важча роль, пане маркізе, бо бути кельнером — це праця, а бути маркізом — доля pure et simple.[147]
- Excellent![148] — сміючись, вигукнула вона, радіючи, як всі люди її нації, вдалому слівцю.
- А ви впевнені, — поцікавився він, — що таке життя pure et simple вам більше до снаги, ніж мені ваша праця?
- Я вважаю, що було б нечемно й зухвало, — відповів я, — приписати вам особливу схильність до обслуговування відвідувачів ресторану, пане маркізе.
Вона щиро веселилася.
- Mais il est incomparable, ce gaillard![149]
- Твої захоплення мене вб'ють, — вигукнув маркіз з театральним відчаєм. — До того ж Арман ухилився від прямої відповіди.
Більше я в цю розмову не заглиблювався й пішов собі. Але вечірній костюм, в якому він уявляв мене на своєму місці, віднедавна вже висів разом з іншими моїми речами в маленькій кімнаті на тихій вуличці, неподалік від готелю; я найняв її не для того, щоб там ночувати, — це траплялося лише зрідка, — а щоб тримати в ній свій гардероб і мати можливість переодягнутися без зайвих свідків, коли мені кортіло провести вільний вечір на трохи вищому життєвому рівні, ніж в компанії зі Станком. Будинок, в якому розташовувалася ця кімнатка, стояв у маленькому cite — закутку, відгородженому від світу ґратчастими воротами, до яких можна було потрапити також з дуже тихої вулиці Буассі д'Анґла. На цій вуличці не було ні крамниць, ні ресторанів, лише декілька маленьких готелів і приватних будинків, з тих, де крізь прочинені двері видно кімнату консьєржки, саму гладку консьєржку, зайняту господарськими клопотами, її чоловіка за пляшкою вина й кицьку поряд з ним. У одному з таких будинків я й найняв кімнатку «від мешканців» в однієї немолодої вдови, що була вельми прихильною до мене й чотирикімнатна квартира якої займала половину другого поверху. Вона здала мені за помірну ціну щось на кшталт маленької спальні з мармуровим каміном і годинником, що стояв на підлозі, з розхитаними м'якими меблями й злинялими оксамитовими фіранками на вікні, що доходило аж до підлоги і з якого видно було тісне подвір'я, а в його глибині — низькі засклені дахи кухонних приміщень. Далі тіснилися задні стіни багатих будинків передмістя Сент-Оноре, де в освітлених вікнах кухонь та спалень можна було бачити, як сновигали лакеї, покоївки та кухарі. До речі, в одному з тих будинків мав свою резиденцію князь Монако, власник цього мирного маленького cite, за яке він, якби йому забажалося, будь-якої миті міг би одер жати сорок п'ять мільйонів. У цьому випадку cite було б знесене з лиця землі. Але він, очевидно, не відчував потре би в грошах, тож я до пори до часу залишався гостем цього монарха й великого круп'є — думка, зізнаюся, не позбавлена для мене певної чарівности.
Мій вишуканий вихідний костюм, як і раніше, висів у шафі біля дортуару номер чотири. Але останні придбання — смокінг і крилатку, підбиту шовком, вибір якої для мене зумовило незабутнє юнацьке враження: Мюллер-Розе в ролі аташе й ловеласа, — окрім того, матовий циліндр і лаковані туфлі, — я не міг зберігати в готелі і тримав їх напоготові у cabinet de toilette — комірчині, що прилягала до найнятої мною кімнати, де їх захищала від пилу кретонове запинало; там, у комоді в стилі Людовіка XVI, лежали також біла крохмальна сорочка, чорні шовкові шкарпетки й декілька краваток. Візитка з єдвабними вилогами, зшита не за моєю міркою, — я придбав її готову й звелів лише трохи переробити, — сиділа на мені так бездоганно, що будь-який знавець заприсягся б, що вона пошита на замовлення у найкращого кравця. Але для чого, питається, я зберігав у схованці цю візитку й інші красиві речі?
Про це я вже сказав: щоб час від часу, ніби для самоперевірки та тренування, проводити життя великого цабе, пообідати в одному з елеґантних ресторанів на вулиці Ріволі, на Єлисейських Полях або в такому готелі, як мій, а то й ранґом вище, на кшталт «Ріца», «Брістоля», «Меріса», й увечері сидіти в ложі Драматичного театру, Комічної опери або навіть ґранд-Опера. Це певною мірою вже було двоїсте життя, принадність якого полягала в тому, що я й сам напевне не знав, у якому з них я був самим собою і в якому тільки перерядженим: чи тоді, коли як кельнер у лівреї догідливо метушився навколо постояльців «Сент-Джеймса», або ж коли як вишуканий незнайомець, що, безперечно, має коня для верхової їзди й по обіді вирушає з візитом у найкращі будинки Парижа, я сидів за столиком, а інші кельнери намагалися догодити мені; до речі, жоден із них, на мою думку, в цій ролі не міг зі мною зрівнятися. Отже, перевдягненим я був і в тому, і в тому випадку, а якусь немаскарадну дійсність, справжнє моє буття між цими двома життєвими формами годі було визначити, бо фактично його не існувало. Не можу навіть сказати, щоб я однозначно віддавав перевагу одній з цих двох ролей — ролі витонченого джентльмена. Я служив так добре й так успішно, що не обов'язково мав відчувати себе краще на місці, що обслуговується, бо для того і для того передовсім необхідно мати вроджений хист. Та невдовзі настав вечір, який найнесподіванішим, найщасливішим, я б навіть сказав, чарівним чином спрямував усі мої здібності до гри й маскараду на виконання ролі джентльмена.
Розділ четвертий
Одного липневого вечора, за кілька днів до національного свята, яким закінчується театральний сезон, передчуваю чи задоволення від вільного дня, що його адміністрація готелю надавала мені раз на два тижні, я вирішив, уже не вперше, пообідати на затишній, впорядкованій найкращими садівниками терасі «ґранд отель дез Амбасадер», що на бульварі Сен-Жермен. З повітряних висот цієї тераси, якщо дивитися поверх балюстради, заставленої ящиками з квітами, відкривався широкий краєвид на місто, на Сену, на площу Згоди і храм Мадлени, з одного боку, й диво всесвітньої виставки 1889 року — Ейфелеву вежу — з іншого. Коли я піднявся ліфтом на п'ятий або шостий поверх, то опинився в прохолоді, як рівний поміж рівних серед приглушеного гомону голосів вищого світу, де погляди ніколи не виказують цікавости. За столиками, на яких маленькі лампочки випромінювали м'яке світло, в плетених фотелях сиділи ошатні жінки у модних тоді величезних капелюхах викличної форми й вусаті чоловіки у строгих вечірніх костюмах на кшталт мого, деякі навіть у фраках. У мене такого не було, але я все-таки виглядав досить елеґантно і міг сміливо сісти за столик, з якого оберкельнер, що розпоряджався в цьому кутку тераси, звелів негайно прибрати другий набір. Після гарного обіду мене чекав ще приємний вечір, тому що в кишені я мав квиток у Комічну оперу, де того дня давали мого улюбленого «Фауста» — мелодійне й прекрасне творіння покійного Гуно. Одного разу я вже чув цей твір і тепер радів можливості освіжити приємні враження.