Маркіз був зворушений до сліз.
- Джентльмен, — вигукнув він. — Джентльмен з голови до п'ят! Якщо не ти, то вже й не знаю, хто має право передавати привіт Мінімові й Радикюлю! Наші батьки із захопленням перекажуть тобі у відповідь від них вітання. Останній келих за джентльменів, якими ми є з тобою!
Наша зустріч тут нагорі так затяглася, що ми пересиділи години затишшя, коли всі вирушають до театру. Ми підвелися, коли вже настала легка, тепла ніч, а тераса знов почала заповнюватись народом. Незважаючи на мої протести, він оплатив обидва обіди й чотири пляшки лафіту.
- Разом, порахуйте все разом, — гукнув він до метрдотеля. — Ми одна істота в двох іпостасях. Наше ім'я Арман де Крулоста!
- Слухаю, — відповів метрдотель з поблажливою усмішкою, яка далася йому дуже легко, адже на чай він одержав просто велетенську суму.
Веноста довіз мене фіакром до мого кварталу. Дорогою ми домовилися про нову зустріч, коли я маю вручити йому свою готівку, а він мені свій кредитний лист і обидва квитки.
- Bonne nuit, а tantot, monsieur le marquis![162] — вигукнув він з хмільною помпезністю, потискуючи мені руку. Я вперше почув з його вуст це звертання, й від думки про єдність реальности й видимости, яку мені дарувало життя, втілюю чи цю видимість в реальність, мене пробрав холодок радости.
Розділ п’ятий
Як винахідливо вміє життя здійснювати наші дитячі мрії, з розпливчастих і туманних робити їх реальними й відчутними на дотик! Хіба моя хлоп'яча фантазія не передбачила чарівности інкоґніто, яким я тепер насолоджувався, продовжуючи виконувати протягом декількох днів обов'язки кельнера, ще тієї далекої пори, коли ніхто й гадки не мав про те, що я принц Карл? Кумедна й мила дитяча гра! Тепер вона стала дійсністю, в тій мірі й до того ступеня, що я на цілий рік — про те, що буде після закінчення цього терміну, я намагався не думати — ставав володарем шляхетської грамоти маркграфа! П'янке усвідомлення, яким я насолоджувався від хвилини пробудження до самої ночі й знову, проте ніхто з мого оточення в домі, де я грав роль кельнера в блакитному фраку, ні про що анті трохи не підозрював.
Поблажливий читачу! Я був дуже щасливий. Я цінував і любив світську манеру, яка надає себелюбству видимість любови до інших. Якого-небудь дурня це таємне усвідомлення, можливо, змусило б виявляти непокірність і зухвалість стосовно начальства й пихату непривітність до нижчих. Тоді як я ніколи ще не був такий чарівно чемний з відвідувачами ресторану; мій голос, коли я говорив з ними, ніколи не звучав так м'яко й стримано; а з тими, хто вважав мене за «свого брата», — з колегами-кельнерами й товаришами по дортуару на верхньому поверсі, — я ніколи не був настільки веселий і милий, як у ті дні, забарвлені для мене красою таємниці й пронизані усмішкою, яка, одначе, скорше стерегла оту таємницю, ніж її видавала; стерегла, принаймні, з чистої розсудливости, бо, хто знає, хіба не могло статися, що носій «мого» нового імени на наступний ранок, протверезівши й напоумившись, пошкодував про нашу домовленість і вирішив від неї відмовитись. Я був досить обережний, аби з доброго дива кидати роботу в моїх годувальників; хоча, власне, серйозних підстав для тривоги у мене не було. Надто вже Веноста був щасливий від знайденого — проте, знайденого спочатку мною, а потім уже ним — рішення його проблеми, а притягальна сила Зази була для мене запорукою незмінности намірів маркіза.
Я не помилився. Наша урочиста домовленість відбулася десятого липня, а наступна, заключна зустріч мала відбутися не раніше двадцять четвертого. Проте ми побачились уже сімнадцятого чи вісімнадцятого, оскільки він зі своєю подругою прийшов обідати до «Сент-Джеймса» й, коли довідався про те, що я не передумав, підтвердив непохитність свого рішення.
- Nous persistons, n'estce pas?[163] — прошепотів він, коли я ставив перед ним тарілку, на що я відповів рішуче і водночас дискретно: — C’est entendu.[164]
Я обслуговував його з шанобливістю, яка, власне кажучи, скорше свідчила про самовідданість, і кілька разів з удячности величав Заза «madame la marquise», а вона не втрималася від того, аби лукаво мені не підморгнути.
Після цього я, вже не боячись зробити легковажний вчинок, оголосив мсьє Махачеку, що сімейні обставини змушують мене не пізніше першого серпня покинути службу. Він про це й слухати не хотів, казав, що я проґавив термін для попередження, що він не може без мене обійтися, що після такого самовільного відходу мене вже ніхто не візьме на роботу, погрожував не заплатити мені платню за поточний місяць і так далі. Досяг він цим лише того, що я, прикинувшись, ніби він пройняв мене своїми доводами, шанобливо йому вклонився, хоча про себе вирішив піти з «Сент-Джеймса» ще до першого числа, тобто негайно. Бо якщо мені й здавалося, що час до початку мого нового й вищого існування тягнеться нестерпно довго, то насправді того часу залишалося вже просто обмаль, адже я мав підготуватися до подорожі й придбати гардероб, який відповідав би моєму новому становищу в світі. Я твердо знав: п'ятнадцятого серпня мій пароплав «Кап Аркона» виходить з Лісабону. Я вважав, що ще за тиждень до того маю прибути до столиці Португалії, з чого видно, як я був обмежений у термінах для приготувань і закупів.
Про все це я теж домовився з мандрівником-домувальником, коли після переведення мого готівкового капіталу на його, точніше, на моє ім'я, я, проживаючи в ті дні у своєму приватному помешканні, відвідав його гарненьку трикімнатну квартирку на вулиці Круа де Пті Шан. З готелю я пішов у тиху світанкову годину, з презирством залишивши там свою ліврею й анітрохи не шкодуючи про втрачену платню за останній відпрацьований мною місяць. Я мав докласти певного зусилля волі, аби назвати лакеєві, що відчинив двері у Вености, своє зношене, давно вже обридле мені ім'я, та мене втішало усвідомлення, що я називаюся ним востаннє. Луї зустрів мене з галасливою привітністю й першим ділом вручив мені циркулярно-кредитного листа, такого необхідного для нашої подорожі: складений лист, одна частина якого була власне грошовим документом, тобто підтвердженням банку, що мандрівний клієнт має право запросити будь-яку суму, що не перевищує зазначеної в документі; друга частина листа була списком кореспондуючих банків у містах, які мав намір відвідати одержувач. У книжечці було також місце для зразка підпису власника, вже заповнене Луї у тій самій, вже легко засвоєній мною манері. Потім він передав мені не лише квитки до Лісабона й далі до Буенос-Айреса, але — славний хлопець — ще й прощальні подарунки: плаский золотий годинник з ремонтуаром, до них витончений платиновий ланцюжок, а також чорний шовковий chatelaine [165] для вечірнього костюма з виґравійованими золотом ініціалами «Л. д. В.» і ще один золотий ланцюжок, який за тодішньою модою тягся з-під жилета в задню кишеню штанів і до якого були припасовані запальничка, ножик, олівець і мініатюрний золотий портсиґар. Все це було дуже мило, та ось настав справді урочистий момент, коли він настромив мені на палець замовлену ним точну копію свого перстня-печатки з виґравійованим на малахіті родинним гербом — ворота замку з грифами й сторожовими вежами з боків. Цей акт, ця пантоміма «будь те, як я» жваво нагадали мені знайомі кожній дитині історії з перевдяганням і досягненням високого сану, так що я почувався схвильованим до глибини душі. Але злодійкуваті оченята Лулу сміялися більше, ніж зазвичай, як свідчення того, що він збирається не проґавити жодної подробиці цього жарту, який сам собою, незалежно навіть від його мети, надзвичайно його забавляв.
Ми обговорили ще багато чого, випивши при цьому не одну чарочку Бенедиктинського лікеру й покурюючи чудові єгипетські сиґарети. Питання про почерк його більше жодною мірою не турбувало, і він гаряче схвалив мій намір пересилати йому з дороги на нову, вже вибрану адресу (Севр, Сена й Уаза, вулиця Бранкас) листи, які приходитимуть до мене від батьків, щоб я міг вже від його імени, нехай із запізненням, реагувати на деякі подробиці з життя родини або знайомих, передбачити які жодним чином не було можливо. Потім йому спало на думку, що він усе-таки художник, а отже, й мені хоча б час від часу доведеться робити якісь шкіци. То як же я, nom d'un nom,[166] з цим упораюся!