- Bonsoir, monsieur.[169]
І він доповнив свій погляд словами:
- Бажаю вам приємного апетиту. Ще й додав: — Зрештою, ваша молодість незаперечно свідчить про його наявність.
Розмірковуючи про те, що людина із зірчастими очима може дозволити собі розкіш поводитися трохи незвичайно, я відповів йому усмішкою й легким нахилом голови, хоча моя увага в цю мить уже зосередилася на сардинах і салаті, які мені подали. Мені хотілося пити, тож я замовив пляшку єлю, і мій сивобородий візаві, не переймаючись можливим закидом про непрошене втручання, знову висловив мені своє схвалення.
- Дуже розумно, — сказав він. — Дуже розумно пити увечері міцне пиво. Пиво заспокоює й допомагає заснути, тоді як вино зазвичай діє збудливо й розганяє сон, окрім тих випадків, коли вже дуже сильно нап'єшся.
- Це зовсім не мій смак!
- Я так і думав. Загалом, нам ніщо не завадить за бажанням продовжити свій нічний відпочинок. У Лісабоні ми будемо тільки близько полудня. Чи ви їдете не до кінця?
- Ні, я їду до Лісабона. Досить довгий шлях.
- Напевне, ви вперше здійснюєте таку довгу подорож?
- Відстань від Парижа до Лісабона, — сказав я, ухиляючись від прямої відповіді, — то мізерія в порівнянні з тим, яку відстань я маю здолати.
- Ти диви, — вигукнув він жартівливо, роблячи вигляд, що вражений моїми словами. — Значить, ви маєте намір всерйоз проінспектувати цю зірку та її сьогочасне населення?
У поєднанні зі своєрідністю його очей те, що він назвав землю «зіркою», здалося мені особливо дивним. А слово «сьогочасне» стосовно «населення» відразу збудило в мені відчуття великого простору. Крім того, в його манері говорити та в міміці було щось від розмови дорослого з дитиною, нехай тямущою, але дитиною, щось м'яке і дражливе. Знаючи, що я виглядаю молодше за свої роки, я на це не образився.
Він відмовився від супу й без діла сидів навпроти мене, тільки час від часу наливаючи собі в склянку воду віші, що йому доводилося робити вельми обережно, оскільки вагон добряче гойдало. Зайнятий їжею, я на хвилину здивовано підвів очі від тарілки, але не став вдумуватися в його слова. Тоді як він, мабуть, не бажаючи, аби розмова вичерпалася, провадив далі:
- Отже, хай би якою далекою була дорога, до її початку не треба ставитися легковажно лише через те, що це початок. Ви прибудете в дуже цікаву країну, з великим минулим, країну, якій зобов'язані вдячністю всі любителі подорожей, бо в давні часи багато шляхів було відкрито саме нею. Лісабон (сподіваюся, ви не обмежитеся лише пробіжним його оглядом) колись завдяки своїм першовідкривачам був найбагатшим містом світу; шкода, що ви не побували у ньому п'ять століть тому, він би постав перед вами, як місто, оповите пахучими заморськими прянощами, місто, де лопатами загрібають золото. На жаль, історія значно зменшила його далекі й прекрасні володіння. Але країна і люди — ви в цьому переконаєтесь — залишилися чарівними. Я кажу про людей, тому що в пристрасті до подорожей закладена чимала частка туги за невідомою людяністю, жагучого бажання зазирнути в чужі очі, в чуже єство, порадіти іншій статі, іншим звичаям і вдачам. Чи як ви гадаєте?
Що я мав йому відповісти? Я погодився з його думкою і з тим, що пристрасть до подорожей врешті є лише своєрідною допитливістю чи своєрідним потягом до нового.
- У країні, яку ви завтра побачите, — провадив він далі, — вам зустрінеться вельми цікаве своєю строкатістю змішання рас. Змішаним, як вам, звичайно, відомо, було ще корінне населення Португалії — іберійці й кельти. А протягом двох тисячоліть фінікійці, карфагеняни, римляни, вандали, свеви й вестґоти та головне араби і маври чимало попрацювали, аби створити той тип, який ви побачите, з вельми привабливим додаванням негритянської крови, крови чорношкірих рабів, яких у величезних кількостях ввозила Португалія, коли ще володіла всім африканським узбережжям. Тому не дивуйтеся своєрідній специфічності волосся, губ і меланхолійно тваринного погляду, характерного для тамтешніх жителів. Але відверто переважає, ви й самі це побачите, тип мавритансько-берберський, що поширився ще за часів такого тривалого арабського панування. З усього цього постала не надто потужна, але дуже приємна порода людей: чорняві, з ледь жовтуватою шкірою й досить витонченої статури, з розумними, красивими карими очима…
- Буду дуже радий все це побачити, — сказав я й додав: — Дозвольте запитати, самі ви теж португалець?
- Ні, ні, — відповів він, — але я вже давно осів у Португалії. І зараз їздив до Парижа лише на короткий тер мін, у справах, у службових справах. Що ж це я хотів сказати? Ах, так, трохи придивившись, ви виявите арабсько мавританські елементи і в архітектурі, до того ж у всіх містах. А що стосується Лісабона, то вважаю обов'язком попередити вас, що він дуже бідний історичними пам'ятками. Ви ж знаєте, це місто розташоване в сейсмічному центрі, й один лише страшний землетрус минулого століття на дві третини його зруйнував. Проте зараз це знову доволі розцяцьковане місто з безліччю визначних місць, так що я навіть не знаю, на яке з них вказати вам у першу чергу. Мабуть, перш за все вам слід відвідати наш ботанічний сад на західній височині. У Європі нема йому рівних, тому що в цьому кліматі тропічна флора виростає нарівні з флорою середньої смуги. Він рясніє араукаріями, бамбуком, папірусом, юкками й різноманітними пальмами. Але цього мало, там ви побачите дерева, які, власне, не належать до сучасної рослинности нашої планети, а саме — деревоподібну папороть. Підіть туди зараз же після приїзду й погляньте на цю рослину кам'яновугільного періоду. Це вам не коротенька історія культури, це стародавність самої Землі.
Мене знову охопило відчуття безмежних просторів, яке його слова вже одного разу у мене викликали.
- Звичайно, я негайно туди завітаю, — запевнив я.
- Ви вже вибачте, — вирішив він додати, — що я нав'язуюся вам зі своїми вказівками й ніби намагаюся керувати вами. Але знаєте, що я пригадую, дивлячись на вас? Морську лілею. — Це звучить більш ніж втішно.
- Тому що здається вам назвою квітки. Але морська лілея не квітка, а нерухома тварина морських глибин, що відноситься до родини голкошкірих, та ще й до найдавнішої її групи. Ми знаємо безліч таких закам'янілостей. Ці нерухомі радіально-симетричні тварини зазвичай мають форму квітки або зірки. Нинішня морська зірка, нащадок морської лілеї, Тільки в молодості сидить на своєму стеблі в ґрунті. Пізніше вона вивільняється, емансипуєтся й плаває або повзає вздовж берегів, ради бога, перепрошую за цю асоціацію, але мені спало на думку, що ви, як морська лілея, відірвалися від стебла й вирушили в інспекційну поїздку. А давати поради мандрівникові неофіту, їй богу, дуже спокусливо. До речі: Кукук.[170]
На мить я подумав, що з ним щось негаразд, але тут же зрозумів: хоч був значно старший за мене, він тим не менше перший мені відрекомендувався.
- Веноста, — поспішив я з відповіддю й відважив йому трохи кривий уклін, тому що в цей момент мені ліворуч подали рибу.
- Маркіз Веноста? — перепитав він, злегка звівши брови.
Я це підтвердив, але майже ухильним тоном.
- Певно, по Люксембурзькій лінії? Я маю честь бути знайомим з однією з ваших тіточок у Римі, графинею Паоліно Чентуріоне, вродженою Веноста, по італійській лінії, яка, як відомо, пов’язана з віденським сімейством Чешеніс та з Естергазі із Галант. У вас, пане маркізе, скрізь кузени й свояки. Не дивуйтесь з моєї поінформованости, ґенеалогія та походження видів — мій коник, вірніше, мій фах. Професор Кукук, — пояснив він на додаток до свого прізвища, вже названого раніше. — Палеонтолог і директор Природничо-історичного музею в Лісабоні, інституту, який поки ще не користується широкою популярністю, засновником якого є я сам.
170
Біологічні та палеонтологічні пояснення професора Кукука містять багато фактичних помилок, які не можна пояснити станом наукової думки початку XX століття. Образ Кукука у Томаса Манна багатоплановий. На поверхні його можна тлумачити як образ вченого-природознавця, переконаного в істинності своїх далеко неповних знань (саме тому й наявність зумисних авторських неточностей), з іншого боку, на думку критиків, роман має міфологічну перспективу: тут йдеться про своєрідний образ бога-деміурга, який на власний розсуд скорочує тривалість геологічних епох, вирішує долю світу й ділиться божественним знанням зі своїм «названим сином» Феліксом-Гермесом. Викладені тут природознавчі ідеї перегукуються із науковими захопленннями Ганса Касторпа з роману «Зачарована гора», а також частково з концепцією Анрі Берґсона, розвинутою в його «Творчій еволюції» (див. Анрі Берґсон, Творча еволюція, Київ: вид-во Жупанського, 2010).