Мати загальну таємницю, то ніби бути у змові з Зузу проти всіх інших — до душі це було їй чи ні — мені здавалося надзвичайно важливим та солодким. Так, я завжди з нею першою ділився своїми світськими враженнями і лише після того розповідав про них за столом у Кукуків, причому їй я все описував точніше, більш довірливо, гостріше, ніж її домашнім, радіючи, що нам можна обмінятися розуміючим поглядом, усмішкою зі спогадом про відоме лише нам самим. Наприклад, я розповів про знайомство з княгинею Маврокордато, чиї божественно прекрасні риси й постава жодною мірою не пасували до її поведінки, поведінки не богині, а субретки. Я в особах відтворив для Зузу сцену у вітальні княгині, де вона раз по раз плескала мене віялом по плечу, кокетливо висовуючи при цьому кінчик язика, моргала й узагалі робила мені найвідвертіші аванси, зовсім забувши про поважність і гідність, що мають бути притаманні жінці такої класичної краси. Сидячи на нашій лавці, ми тоді довго обговорювали цю незбагненну суперечність між зовнішністю й манерою триматися і разом дійшли висновку, що княгиня або сама не рада своїй дивовижній вроді, вважає її клопотом і своєю поведінкою бунтує проти неї, або вона викінчена дурепа й діє несвідомо: так красивий білосніжний, щойно викупаний пудель поспішає забрьохатися в глинистій калюжі.
Звичайно, всі ці подробиці я упустив, розповідаючи за столом про грецький вечір та бездоганну вроду княгині.
- … яка, звичайно, справила на вас глибоке враження, — зауважила сеньйора Марія-Пія; вона сиділа, як завжди, дуже прямо, не притуляючись до спинки стільця, а сережки її злегка погойдувались.
Я відповідав:
- Враження, сеньйоро? Ні, перший мій день у Лісабоні приніс мені такі враження від жіночої вроди, що, зізнаюся відверто, до інших я вже став нечутливим. — Я поцілував її руку та водночас, усміхаючись, зиркнув на Зузу. То був мій постійний прийом, його мені диктувала двоєдність. Коли я говорив яку-небудь люб'язність щодо дочки, то позирав на матір, і навпаки. Зоряні очі господаря будинку, який сидів на чолі невеликого родинного столу, прихильно й дещо від сторонено дивилися на ці сценки, тож здавалося, що його погляд йшов від далекого Сіріуса.
Шаноблива повага, яку я відчував до професора, ні на йоту не применшувалася від того, що, опікуючись двоєдиним образом — матері й доньки, — я іноді просто забував про нього.
- Тато завжди добрий, — справедливо обмовилася одного разу сеньйора Марія-Пія. Гадаю, що цей pater familias [203] з тією ж доброзичливою неуважністю й відсутньою добротою поставився б до розмов, які я вів із Зузу на тенісному корті або на прогулянках, коли нам траплялося йти поруч, розмов, направду, нечуваних. Ставали ж вони такими, по-перше, через її тезу, що «мовчання шкідливе», по-друге, через її феноменальну відвертість, що повністю випадала з рамок загальноприйнятих умовностей, і, нарешті, через тему, навколо якої вони крутилися постійно й наполегливо. Тема ця була «любов», що, як відомо, одного разу вже спонукала мадемуазель Кукук вигукнути «фе». Я добряче набідувався із Зузу, бо любив її й на всі лади намагався дати їй це зрозуміти. І вона це розуміла, ще б пак! Уявлення про любов, що склалися в цієї чарівної дівчини, були не тільки дивними, але й до смішного підозрілими. Здавалося, вона вважала її за таємні пустощі бешкетних хлопчаків і надодачу ваду, що зветься «любов'ю», чомусь приписувала виключно чоловічій статі, переконана, що жінкам таке не властиве, що природа не заклала в них ані крихти схильности до неї і що молоді чоловіки зайняті однією тільки думкою — затягнути дівчат у це неподобство та спокусити їх через залицяння. Часом вона казала мені:
- Ви знову залицяєтесь до мене, Луї (так, так, наодинці вона стала іноді називати мене Луї, як я її — Зузу), верзете солодкі дурниці й дивитесь на мене своїми блакитними очима, — які, ви самі це знаєте, в поєднанні з білявим волоссям так дивовижно контрастують з вашою смаглявою шкірою, що навіть не знаєш, що про вас і думати, — дивитесь наполегливо, щоб не сказати — нахабно. І чого ви від мене хочете? Чого ви домагаєтеся цими улесливими словами та млосними поглядами? Чогось невимовно смішного, абсурдного й дитинно-неапетитного. Я сказала «невимовно», та насправді нічого невимовного тут немає, я вам усе скажу. Ви хочете, щоб я погодилася обійматися з вами; природа подбала розділити, відокремити одну людину від іншої, а тепер ми, по-вашому, повинні обніматися. Ви притулитесь ротом до мого рота, наші ніздрі будуть хрест навхрест, і один буде відчувати подих іншого — огидна непристойність і нічого більше, тільки чуттєвість примудрилася обернути його на насолоду. Так, так, а те, що криється під словом «чуттєвість», — це трясовина нескромности, в яку ви намагаєтеся нас заманити, хочете, аби ми обоє втратили глузд, ми, дві цивілізовані істоти, поводилися як людожери. Ось до чого зводяться ваші залицяння.
Вона замовкла й зуміла залишитися абсолютно спокійною, жодного виснаження, навіть подих її не прискорився після такого вибуху відвертости, який, проте, був не стільки вибухом, скільки неухильним дотриманням тези про те, що «речі слід називати своїми іменами». Я теж мовчав, зляканий, зворушений і засмучений.
- Зузу, — промовив я нарешті, тримаючи руку над її рукою, але до неї не торкаючись, потім, наче захищаючи Зузу, я цієї ж рукою провів у повітрі над її волоссям — в зад і вперед. — Зузу, ви завдаєте мені болю, тому що такими словами, не знаю вже як і назвати їх — черствими, жорстокими, можливо, занадто правдивими і саме тому правдивими тільки наполовину, ні, зовсім не правдивими, зриваєте ніжне запинало, що оповиває мені серце і розум, зачарований вашою вродою. Не смійтеся над «пеленою». Я навмисне, свідомо кажу так, тому що прагну поетичними виразами захистити поезію любови від ваших злих карикатурних промов. Ну хіба можна такими словами говорити про кохання і про те, чого воно домагається! Любов нічого не домагається, вона нічого не хоче, крім себе самої, ні про що, крім себе самої, не думає, вона сама по собі й оповита власним серпанком; будь ласка, не фуркайте, не морщіть свого носика, я вже сказав, що навмисне вибираю поетичні, тобто просто пристойні вирази, коли говорю про любов, бо любов завжди пристойна, а ваші злі слова забігають далеко наперед на її шляху — шлях, про який вона нічого не знає, хоча йде лише по ньому. Скажіть на милість, ну як ви говорите про поцілунок, те найніжніше поєднання у світі, мовчазне й чарівне, як квітка! Про це ненавмисне, майже мимовільне, солодке знаходження одне одного двох пар уст, коли почуття ні до чого іншого не прагне, бо поцілунок і є підтвердженням неймовірної блаженної єдности двох істот!
Присягаюся, саме так я говорив. Так говорив тому, що манера Зузу облаювати любов і справді здавалася мені дитинною, а поезію я вважав менш інфантильною, ніж черствість цієї дівчинки. Але поезія давалась мені легко завдяки непевності мого існування, і розводитися про те, що любов нічого не домагається, не думає ні про що, крім поцілунку, мені теж було неважко, бо в ірреальності мого існування мені не було дозволено думати про реальне, скажімо, про те, щоб просити руки Зузу. Я міг хіба що спробувати спокусити її, але тут обставини чинили мені занадто багато перепон, і головною перепоною була її фантастична прямолінійність, абсурдно неприкрашене уявлення про комічну непристойність любови. Досить послухати, хоча й не без почуття гіркоти, як вона повставала проти поезії, яку я закликав на допомогу.