Любов, мила Зузу, не тільки в закоханості, коли одна відособлена плоть дивовижним чином перестає бути неприємною іншій. Її ніжні сліди й натяки на те, що вона існує у світі, видно повсюди. Коли на вулиці ви не тільки подаєте кілька монеток дитині-жебраку, що благально дивиться на вас, ще й проводите рукою без рукавички по її волоссю, в якому, напевне, водяться воші, усміхаючись, заглядаєте їй у вічі, а потім йдете своєю дорогою, відчуваючи себе щасливішими, ніж мить тому, — що це, як не ледь примітний слід любови? А ще я хочу сказати, Зузу, що ви торкаєтесь голою рукою вошивої голови жебрацької дитини й потім почуваєтесь ледь щасливішою, ніж за мить до того, — це, мабуть, ще дивовижніший вияв любови, ніж ласки, подаровані коханому тілові. Озирніться навкруги, погляньте на людей так, ніби ви бачите їх уперше! Скрізь сліди любови, нагадування про неї, визнання її прав усупереч потягові до відособлености й відрази однієї відокремленої плоті до іншої. Люди подають один одному руку — що може бути звичайного, буденнішого, умовнішого; при цьому ніхто нічого не думає, крім люблячих, — тих, що насолоджуються цим дотиком, бо більшого їм поки що не дозволено. Інші обмінюються потиском руки, не підозрюючи, що це любов, закріплена звичаєм. Їхні тіла відокремлені одне від одного відміряною відстанню — не дай боже, зайва близькість! Але, дотримуючись цієї дистанції й суворо зберігаючи відособленість, вони все ж простягають руки, й чужі долоні дотикаються, стискають одна одну, сплітаються, і це ж ніби ніщо, звичайнісіньке привітання, що не має нічого особливого, — так, напевне, багато хто думає. Та насправді, коли придивитись пильніше, це теж маленьке свято відхилення природи від своїх же законів, заперечення гидливої відособлености, потайний слід всю дисущої любови.
Моя матінка, сидячи у своєму люксембурзькому замкові, напевне, вирішила б, що я не міг так говорити, що все це красива вигадка. Але, клянусь честю, я говорив саме так. Адже слова самі злітали у мене з уст. Можливо, те, що мені вдалася настільки оригінальна промова, слід віднести на рахунок дивовижної принадливости та незвичайної своє рідности ґалереї в монастирі Белем, проте це вже неістотно. Хай там як, але, коли я скінчив, сталося щось неймовірне. Зузу простягла мені руку! Не дивлячись на мене, відвернувшись і ніби милуючись чудовим різьбленням, простягла праву руку, я потиснув її, і вона відповіла на це потиском. Але тієї ж миті різко висмикнула її з моєї руки й, сердито насупивши брови, промовила:
- А малюнки, які ви наважилися зробити? Де вони? Коли ж ви мені їх передасте?
- Повірте, Зузу, я пам'ятаю про це. І не збираюся забути. Але ви самі знаєте, я ніяк не виберу зручної нагоди…
- Брак винахідливости у виборі нагоди просто вражає, — відповідала вона. — Певне, я маю прийти вам на допомогу, якщо ви такі нетямовиті. Якби у вас було більше спостережливости, ви б давно знали й без моєї підказки, що в саду за нашим будинком, в олеандрових кущах, що утворюють ніби справжню альтанку, є лавка, на якій я люблю посидіти після сніданку. Ви могли б це знати, але звичайно, не знаєте, в чому я щоразу переконувалася, сидячи там. Маючи хоч крихту уяви й винахідливости, ви в будь-який день після сніданку могли б удати, що йдете, мабуть, могли б справді піти, а потім повернутися, розшукати мене в альтанці та вручити мені нарешті свою мазанину. Навдивовижу просто, еге ж? Геніальна ідея? Так, для вашого розуміння. Тож будьте ласкаві виконати це найближчого ж дня, гаразд?
- Неодмінно, Зузу! Справді, ця думка настільки ж проста, наскільки й блискуча. Вибачте, що я не знав про існування лавки серед олеандрів. Вона так глибоко захована, що я її не помітив. Отже, після сніданку ви зазвичай сидите там одна? Чудово! Я все зроблю точнісінько, як ви сказали. Про око розпрощаюся, і з вами теж, удаватиму, що пішов додому, а замість того з'явлюся до вас із малюнками. Ось вам моя рука.
- Залиште вашу руку при собі! Потиснути один одному руки ми можемо після повернення в місто, а без кінця тиснути їх, їй-богу, безглуздо!
Розділ одинадцятий
Звичайно, я щиро радів з майбутнього побачення, хоча мене й діймав цілком зрозумілий острах при думці показати Зузу ці ризиковані малюнки, що вочевидь переступали межу дозволеного. Адже до чарівного тіла Зази, зображеного на них у різних позах, я примальовував голівку з характерними пасмами на вухах, і думати про те, як Зузу поставиться до такого зухвалого портретування, було мені трохи лячнувато. До того ж я запитував себе, чому цьому побаченню в альтанці Кукуків неодмінно має передувати сніданок і чому я мушу розігрувати комедію, що йду додому? Якщо Зузу завжди сидить там на самоті після сніданку, то я міг би в будь-який день, ніким не помічений, прийти до олеандрової лавки, а особливо в час сієсти. Ох, якби ж то я міг з’явитись на побачення без цих триклятих і геть нездалих малюнків!
Чи тому, що я не смів цього зробити, чи з остраху перед обуренням Зузу, — бог його знає, в які форми воно могло вилитись, — або ж через те, що нові захоплюючі враження, про які зараз розповім, приглушували цю потребу в моєму серці, чуйному до всілякої новизни, — так чи інакше, але минав день за днем, а я не квапився скористатися її пропозицією. Змушений ще раз повторити, що в моїх почуттях під напливом нових вражень намітився своєрідний поворот. Підкоривши мене своєю похмурою урочистістю, певні події з години на годину змінювали моє ставлення до двоєдиного образу: одну його половину, материнську, тепер заливало сильне криваво-червоне світло, від чого інша чарівно юна дочірня половина відступала в тінь.
Напевне, я вдався до цього порівняння — світло й тінь — тому, що під час бою биків таку значну роль відіграє відмінність між частиною амфітеатру, яка сліпучо освітлена, та тією, що перебуває в затінку, причому перевага віддається, звичайно, тінистій, на якій сидимоми, представники вищого світу, тоді як простолюд змушений пектися на нещадному сонці… Проте я заговорив про бій биків так, ніби читач знає, наскільки важливим для мене виявилося це надзвичайне, споконвічно іберійське видовище. Але писати книжку — не те саме, що говорити із самим собою. Книжка вимагає послідовности, обдуманости й не допускає раптових стрибків.
Насамперед слід сказати, що моє перебування в Лісабоні наближалося до завершення; настали вже останні дні вересня. З дня на день мав повернутися пароплав «Кап Аркона», і до мого від'їзду залишалось не більше тижня. Тож мені й заманулося в другий і останній раз відвідати музей Scкncias Naturaes на руа да Прата. Я хотів ще раз побачити білого оленя у вестибюлі, доісторичного птаха, бідолаху динозавра, гігантського мурахоїда, чарівну нічну мавпочку й, далеко не в останню чергу, наймиліше неандертальське сімейство, а також давню людину, що презентує букет квітів сонцеві, яке сходить. Так я і вчинив. Якось вранці, з серцем, сповненим вселенської симпатії, я пройшов без жодного супроводу по кімнатах і залах першого та підвального поверхів цього кукуківського творіння, не забувши, звичайно, на хвильку зазирнути до кабінету господаря, — нехай таки знає, що мене знову потягло сюди. Він, за звичаєм, зустрів мене привітно й душевно, похвалив мою прихильність до його музею й зробив мені таку пропозицію.