Вечеряючи у суботу ввечері, ми також співали. Біля хати грали музики: скрипка, цимбали й бубонець; ми випивали, хміль плутав наші мислі та язики. Було тепло, як улітку; я дивився поверх голови нареченого — там далі вулиця слалася і на ній було повно людей: одні стояли в кружку, а інші йшли. Діти у гру якусь гралися, кричали, наче галченята, — всі ошатно вдягнені, і ні в кого не скимліла знічено душа. Всі усміхнені і спокійні, так дивно, так задоволено спокійні — невже тільки одного мене гризла в той день стума?
(«Так, — гадав я пізніше, дихаючи розтуленим ротом, приплющувався, щоб зберегти тепло, і уривки думок пливли, як кольорові спалахи. Так, це тільки для мене настав час випробування, для мене, котрий ще недавно жив, як бездумний гульвіса». Тіло моє дубло й трусилося: нелегко було звикнути спати на голій, холодній землі).
Сотниченко забрав музик, запросив трьох свашок і чотирьох чоловіків — двох старост, дружка, тобто мене, й піддружого — ми пішли до молодої по хустку. Дорогою грали музики, вже стояла довкола темінь, і ми голосно співали:
Вулиця дихала спокоєм теплої осені, ніжно пахло зів'ялим листям і димком, хтось палив бур'яни; музика аж похлиналася од завзяття, ми всі пританцьовували, бо в кожному зелено буяв хміль. Молодість водила нами, і кожен із того немалу утіху мав — один я був серед них ніби мічений.
Наречена нас уже чекала. Але бачила тільки свого сотниченка, так чудно вона на нього дивилася! Я подумав навіть: темна, палка, оксамитова ніч дивилася на сотниченка, і вони обоє мліли од відчуття великої тайни, до якої причащалися. Дивився на них, по-дружньому усміхаючись, й подумки бажав їм щастя; чудна думка прийшла мені до голови: хтозна, чи колись переживу таке сам. Хай же порадію, подумав тоді я, на це юне безхмарне щастя тих, що мене своїм дружкою назвали, хай оминуть їх біди.
Ми випили й знову заспівали:
Жінки подавали вечерю, а що може бути ліпше, коли жінки подають вечерю, але я раптом завмер, відчуваючи, що мент зупинився, що час перестав рухатися. Ось молодий розтулив рота, щось каже; ось молода, облита яскравим світлом свічок, подалася вперед, слухаючи, розхилила червоні пухкі вуста, а очі її широкі стали; старости заходилися біля мисок: один ложку до рота підніс, а другий у страву впустив. Весь покій було запруджено жіночими постатями у важких празникових строях, у плахтах, оксамитах, з грубим намистом на шиях; батько молодої зводився з-за столу, підіймаючи в руці штофа горілки, на ньому червоно горів кунтуш. Мати молодої переступала поріг, тримаючи на півмиску запеченого до брунатного гусака.
Хтось мене штовхнув, я побачив обличчя одного із старостів. Велике вусате обличчя, що підморгувало мені й щось казало.
— Га?
— Хустку подай! — сказало вусате обличчя.
Молода подавала на тарелі хустку. Я встав й оперезав нею молодого…
Дзвонили дзвони, мені потім довго чувся той дзвін, наче розбивались об хвилі осені згустки сонячного соку. Мідні кулі розприскувалися на тисячі скалок; ми втонули у святковій юрбі, в ошатній, важкій, задиханій, яка горіла бажанням танцювати й співати. Ми танцювали й співали, як і всі довкола; вихрилося повітря, гаряче ставало у пишнім святковім строї; голоси скрипок співали, цимбали дзвінко постогнували, ми були обкидані дзень-чистими сітками звуків; бив бубон, лящали бубонці, тупотіли чоботи; здавалося, юрба була пов'язана сивими пасмами бабиного літа, юрба дихала, й рухалася, й тупотіла влад; весело повискували жінки, а ще тонше — дівчата; грубо й хрипко галайкали чоловіки; піт котився по смуглявих, лискучих лицях; очі палали, як жарини; вогкі руки чоловіків спрагло притискали до себе жіночу плоть; дівчата рум'яніли щоками, кожна з них перетворилася у красуню не гіршу, аніж наречена, — хто б тут із нас, молодих, та й не загубив би парубоцької волі? Я відчувався п'яним од цієї осені, від звуків, що закручували мене, заносили, захоплювали, крутили, — я танцював, не знаючи відпочинку, по черзі закохуючись в одну, другу, третю й десяту панну; всі вони мені подобалися надзвичайно;, всі мене чарували, надили, вабили, я хотів цього почуття, хотів забутися, завертітися, хотів дихати дурманливим духом дівочих тіл, які пружинили, підскакували, погойдувалися; я ніби запалювався зсередини — все ставало прекрасне й манливе, все співало й тупотіло в гінкому нестримному русі…