Тим часом її щедрість дещо поповнила мій убогий гардероб, правда, досить скромно, бо, як розважлива жінка, вона більше турбувалася про чистоту, ніж про ошатність, і про те, щоб позбавити мене зайвих страждань, а не про мій блиск. Одяг, у якому я прибув із Женеви, ще не зносився, і вона додала до нього лише капелюх і трохи білизни. У мене не було манжетів, але вона мені їх не дала, хоча мені й дуже того хотілося. Вона вдовольнилася тим, що дала мені змогу бути охайним, і, поки я був у її товаристві, мені не доводилося нагадувати про це.
Незабаром після моєї катастрофи господиня, що пустила мене до себе жити, сказала, що, можливо, знайшла для мене місце і що мене хоче бачити одна знатна пані. Я відразу ж уявив, що починається моя пригода у вищому світі, бо я завжди повертався до цих мрій. Але пригода виявилася не такою блискучою, як я сподівався. Мене відвів до цієї пані слуга, який їй про мене і розповів. Вона розпитала мене і гарненько розглянула. Мабуть, я справив на неї непогане враження, і мене відразу взяли до неї на службу, але зовсім не як фаворита, а як лакея. На мене вдягли таку ж ліврею, що й у решти прислуги, єдина відмінність полягала в тому, що вони носили аксельбанти, а мені їх не дали. На лівреї не було галунів, і вона могла зійти за звичайне міське вбрання. Ось чим закінчилися мої великі надії.
Графиня де Верселлі, до якої я став на службу, була бездітною вдовою. Чоловік її був родом з П’ємонта, а її саму я завжди вважав савояркою, позаяк не міг навіть уявити, щоб п’ємонтка так добре і чисто говорила по-французьки. Вона була середнього віку, з дуже шляхетним обличчям, досить освічена, любила і добре знала французьку літературу. Вона багато писала і притому завжди по-французьки.
Її листи відзначалися тією ж літературною витонченістю, що й листи пані де Севіньє, тож відносно деяких можна було навіть помилитися. Моє основне заняття, яке зовсім не викликало в мене відрази, полягало в тому, що я писав під її диктування, оскільки рак грудей, що завдавав їй багато страждань, уже не давав змоги їй писати самій.
Пані де Верселлі була не лише дуже розумна, а й мала душу піднесену й сильну. Я був при її останній днині, я бачив, як вона страждала і як помирала, ні на хвилину не виявляючи слабкості, без найменших зусиль над собою, ніколи не виходячи зі своєї жіночої ролі і не підозрюючи, що робить філософськи: це слово тоді ще не увійшло в моду, і вона навіть не знала того його сенсу, який надається йому тепер. Сила її характеру доходила іноді до сухості. Вона завжди здавалася мені так само малочутливою до інших, як до себе самої, і якщо вона робила добро нещасним, то лише ради самого добра, а не із щирого співчуття. Я в деякій мірі відчував цю байдужість на собі протягом трьох місяців, що провів біля неї. Було б природно, якби вона покохала молодого хлопця, що подає надії і постійно був у неї на очах, і якби вона подумала, відчуваючи наближення смерті, що після її кончини йому знадобиться допомога й надійне плече. Проте, чи то вона визнала мене не вартим особливої уваги, чи то докучливі люди з її оточення заважали їй думати про когось, окрім них, але вона нічого для мене не зробила.
Але я добре пам’ятаю, що вона виявила деяку цікавість, бажаючи пізнати мене ближче. Іноді вона розпитувала мене, любила, щоб я їй показував свої листи до пані де Варенс і розповідав їй про свої почуття. Але вона обрала поганий підхід до того, щоб пізнати мої почуття, бо сама ніколи не показувала мені своїх власних. Моє серце любило виливатися, але відчуваючи при цьому, що виливається в інше. А сухі й холодні розпитування, без жодного знаку схвалення чи осуду моїх відповідей, зовсім не схиляли мене до довір’я. Не розуміючи, подобається їй чи ні моя балаканина, я більше боявся сказати те, що може мені нашкодити, ніж прагнув виказати свої думки. Відтоді я помітив, що подібна суха манера розпитувати людей, щоб трохи краще пізнати їх, властива багатьом жінкам з претензіями на розум. Вони думають, ніби, ховаючи свої почуття, зможуть краще проникнути у ваші, але не помічають, що тим самим позбавляють вас бажання свої почуття виказувати. Людина насторожується вже від того, що до неї чіпляються з розпитуваннями, і якщо їй здається, що її викликають на відвертість, не відчуваючи при цьому до неї справжнього інтересу, вона брехатиме, відмовчуватиметься, стежитиме за кожним своїм словом з подвоєною увагою і визнає за краще зійти за дурня, ніж бути обдуреною марною цікавістю. Ховаючи своє серце, ми обираємо поганий спосіб прочитати що-небудь у серці іншої людини.
Пані де Верселлі не сказала мені ні слова, в якому пролунали б прихильність, жаль або приязнь. Вона холодно розпитувала мене, я стримано відповідав. Мої відповіді були такі сором’язливі, що вона, мабуть, визнала їх боязкими, і вони їй набридли. Останнім часом вона вже не задавала мені питань і говорила зі мною тільки про справу. Вона судила про мене більше з того, що зробила для мене сама, ніж з того, який я був, і, бачачи в мені лише лакея, завадила мені бути кимось іншим.