Мить нашої першої зустрічі залишилася єдиною воістину пристрасною хвилиною, та й викликане було моє хвилювання здивуванням. Мої нескромні погляди ніколи не проникали під її шийну хусточку, хоча ледь прихована округлість у цьому місці могла б привернути мою увагу. Не відчуваючи поруч з нею ні поривів, ані бажань, я перебував у чудовому спокої і тішився сам не знаючи чим. Я прожив би так усе своє життя і навіть вічність, не нудьгуючи жодної миті. З нею однією я ніколи не почував тієї сухості в розмові, яка перетворює для мене на тортури обов’язок підтримувати її. Наші розмови на самоті були не розмовами, а радше невичерпною балаканиною, припинити яку могло лише чиєсь втручання. Тепер уже не треба було змушувати мене говорити, – радше, треба було просити мене помовчати. Обмірковуючи свої плани, вона часто впадала у мрійливість. Що ж! Я дозволяв їй мріяти, замовкав і, споглядаючи її, був найщасливішим зі смертних. У мене була ще одна дуже дивна звичка. Не домагаючись від неї особливих пестощів наодинці, я, проте, невпинно шукав їх і тішився ними з пристрастю, що переходила в лють, коли надокучливі люди порушували їх. Тільки-но хтось заходив, чоловік чи жінка – байдуже, я невдоволено йшов геть, не бажаючи залишатися з нею при сторонніх. Я йшов до її передпокою лічити хвилини, тисячу разів проклинаючи цих щоденних відвідувачів і не розуміючи, про що вони можуть так довго говорити з нею, коли у мене самого залишалося стільки недомовленого.
Всю силу своєї прихильності я відчував лише тоді, коли її не бачив. Бачачи її, я просто радів, але коли її не було, мій неспокій доходив до страждання. Потреба жити поруч з нею викликала у мене пориви розчулення, що часто доходили до сліз. Я завжди пам’ятатиму, як одного разу на велике свято, поки вона була на всенощній, я пішов погуляти за місто. Серце моє було сповнене її образом і палким бажанням провести всі дні біля неї. У мене вистачило здорового глузду, щоб зрозуміти, що зараз це неможливо і що щастя, яким я тішуся, буде нетривале. Це надавало моїй мрійливості сумного відтінку, у якому, втім, не було нічого похмурого і який пом’якшувався надією. Передзвін, що завжди дивно хвилював мене, щебет птахів, погідна днина, чарівний краєвид, розкидані скрізь сільські будиночки, які я подумки уявляв нашим спільним житлом, – усе це так переповнило мене живими і ніжними, сумними і зворушливими переживаннями, що я відчував себе, як в екстазі, перенесеним у той щасливий час і те щасливе місце, де згодом серце моє натішилося нею в цілковитому блаженстві і в невимовних захопленнях, без думки про задоволення плоті. Ніколи, наскільки я пам’ятаю, не проникав я в майбутнє з такою силою і ясністю, як тоді. І від згадування про цю мрію, коли вона здійснилася, найбільше мене вражало те, що я знайшов усе точнісінько таким, яким і уявляв собі. Якщо коли-небудь сон наяву нагадував пророче видіння, це було, звичайно, цього разу. Я помилився лише щодо його тривалості, оскільки в моїй уяві в непорушному спокої спливали дні, роки, ціле життя, тоді як насправді все це тривало якусь мить. На жаль! Моє найтриваліше щастя було у мріях.
Я ніколи не закінчив би, якби почав удаватися в подробиці всіх божевіль, на які штовхала мене думка про мою любу матусю, коли її не було поруч зі мною. Скільки разів цілував я своє ліжко, уявляючи, ніби вона спала на ньому, штори і всі меблі в моїй кімнаті, адже вони належали їй і їх торкалася її прекрасна рука. Я простягався на підлозі з думкою про те, що по ній ступали її ноги. Іноді і в її присутності я робив якісь дурниці, які могло викликати, здається, лише найпалкіше кохання. Одного разу за столом, у ту мить, коли вона клала шматок у рот, я скрикнув, побачивши на ньому волосину. Вона злякано кинула шматок на тарілку, я жадібно схопив його і проковтнув. Одне слово, між мною і найпалкішим коханцем була одна, але суттєва відмінність, але ця відмінність і робила моє тодішнє становище майже незбагненним для розуму.