Настав час посвячення в духовний сан. Абат Гатьє повернувся дияконом у свою провінцію. Він забрав із собою мій жаль, мою прихильність і вдячність. Мої побажання йому збулися так само мало, як і мої побажання самому собі. Через кілька років я дізнався, що, будучи вікарієм в одній парафії, він прижив дитину з дівчиною – єдиною, яку коли-небудь у своєму житті кохав цей чоловік з ніжним серцем. Це викликало страшенний скандал у єпархії, що була під дуже суворим наглядом. Священики можуть, як правило, бути батьками дітей лише заміжніх жінок. За те, що він знехтував цим законом пристойності, його запроторили у в’язницю, знеславили і позбавили сану. Не знаю, чи вдалося йому згодом поліпшити своє становище, але спогади про його нещастя, що глибоко запало в моє серце, повернулося до мене, коли я писав «Еміля», і я, поєднавши риси Гатьє й абата Гема, написав з цих двох поважаних пастирів свого савойського вікарія. Тішу себе надією, що копія не принесла безчестя оригіналам.
Поки я перебував у семінарії, пан д’Обон був змушений покинути Ансі: панові інтенданту не сподобалися залицяння до його дружини. Він учинив, як собака на сіні, бо дуже погано жив з люб’язною пані Корвеці. Його ультрамонтанські смаки[47] робили її для нього зайвою, і він поводився з нею так грубо, що йшлося до розлучення. Чорний, як кріт, злодійкуватий, як сова, пан Корвеці був людиною паскудною, він завдав стільки прикрощів, що зрештою його прогнали. Кажуть, провансальці мстять своїм ворогам, складаючи про них пісеньки, – пан д’Обон відомстив за себе комедією. Він надіслав свою п’єску пані де Варенс, яка показала її мені. П’єса мені сподобалась і викликала у мене бажання написати свою власну, щоб перевірити, чи справді я такий дурний, як вважав її автор. Але здійснив я свій намір лише згодом, у Шамбері,[48] написавши «Закоханого в самого себе».[49] Таким чином, зазначивши в передмові, що написав п’єсу у вісімнадцятирічному віці, я на кілька років збрехав.
Десь на цей самий час припадає подія, незначна сама по собі, але яка мала наслідки для мене і наробила багато галасу в суспільстві тоді, коли я про неї вже забув. Раз на тиждень мені дозволялося залишати семінарію. Нема потреби пояснювати, де я проводив цей день. Якось у неділю, коли я був у матусі, загорілася одна з будівель францисканців, що прилягала до її будинку. У тій будівлі була груба, і там лежало повнісінько хмизу. Вогонь миттю охопив усю будівлю, вітер відносив язики полум’я до будинку пані де Варенс, наражаючи його на велику небезпеку. Всі кинулися виносити меблі в сад, куди виходили мої колишні вікна, на той бік струмка, про який я вже говорив. Я так розгубився, що почав викидати у вікна все, що потрапляло мені під руку, аж до важкої кам’яної ступки, яку за інших обставин і підняти б не зміг, і був готовий викинути навіть велике люстро, якби хтось не стримав мене.
Добрий єпископ, який гостював того вечора у матусі, не сидів склавши руки. Він одвів її в сад, де став разом з нею та іншими на молитву, тож коли я трохи згодом прийшов туди, то побачив усіх укляклими і приєднався до них. Поки святий чоловік молився, вітер змінився, та так раптово і так до речі, що язики полум’я, що вже лизали будинок і вривались у вікна, перекинулися в інший бік двору, і дім не постраждав. Через два роки, коли пан де Берне помер, його колишні побратими з монастиря Святого Антонія почали збирати свідчення для його канонізації. На прохання пана Буде я приєднав свій голос до цих свідчень, розповівши про вищезгадану подію; і це було добре, але погано те, що я видав цю подію за диво. Я бачив єпископа на молитві і бачив, як під час його молитви вітер змінився, – ось що я міг сказати, але я не повинен був стверджувати, що одне з цих явищ було наслідком іншого, бо я не міг цього знати. Проте, наскільки я пам’ятаю свої думки, я був у той час щирим католиком і не кривив душею. Любов до чудесного, така властива людському серцю, моя повага до цього доброчесного прелата, прихована гордість, що, можливо, і я сприяв чуду, спокусили мене, і, якщо це чудо справді було наслідком палких молитов, я з повним правом можу приписати його почасти й собі.
Тридцять років по тому, коли я опублікував свої «Листи з гори»,[50] пан Фремон[51] невідомо як відкопав це свідчення і використав його в своїх творах. Треба визнати, що знахідка вийшла вдалою і неабияк мене потішила.
Зазнавати невдач в усіх заняттях – така була моя доля. Хоча пан Гатьє і дав про мої успіхи по можливості прихильний відгук, усім було ясно, що вони не відповідали моїй старанності, і ця обставина не могла заохотити мене продовжувати навчання. Тому єпископ і ректор семінарії втратили до мене цікавість і відіслали мене до пані де Варенс як непридатного навіть на те, щоб стати сільським священиком, хоча загалом, за їх словами, я був добрим і незіпсованим хлопцем; ось чому вона й не залишила мене, незважаючи на таку несхвальну думку про мене.
49
«
50
«Листи з Гори» (1764) – політичний памфлет Руссо, спрямований проти аристократичної партії Женеви.
51
Пан Фремон – Руссо мав на увазі Жана Фрерона – французького критика, що видавав журнал «Літературний рік», супротивник енциклопедистів, у першу чергу – Вольтера; в перші роки свого перебування у Парижі Руссо був з ним у дружніх стосунках, але потім вони розійшлися. Зміна прізвища реальної людини з біографії Руссо в тексті «Сповіді» є ще одним аргументом на користь того, що твір не є документом з життя Жан-Жака Руссо, а художнім текстом, для якого характерна автофікціональність.