Від обіду ми дещо заощадили: замість випити каву, що залишилася у нас від сніданку, ми приберегли її на полудень, разом із вершками й тістечками, які дівчата привезли із собою. А щоб наш апетит мав собі роботу, ми пішли в сад, де й довершили десерт вишнями. Я заліз на дерево і кидав їм жменями стиглі ягоди, а в мене крізь плетиво гілок летів знизу вгору цілий рій кісточок. Раз мадемуазель Галлей, підставивши свого фартуха й відкинувши назад голову, стала так зручно для мене, а я так влучно прицілився, що гроно вишень упало їй прямісінько за корсаж. Ото було сміху! Я сам собі говорив: «Чому мої губи не вишні? З якою радістю я кинув би їх туди ж!»
День минув у різних пустощах. Ми були цілком невимушені, але тримали себе в межах пристойності. Жодного двозначного слова, жодного фривольного жарту. Ми не примушували себе до доброзвичайності, вона було природна, ми дослухалися до своїх сердець. Одне слово, моя скромність (хтось може сказати – моя дурість) була така, що найбільшу вільність я собі дозволив, поцілувавши один-єдиний раз ручку мадемуазель Галлей. Правда, обставини надали особливої цінності цій незначній ласці з її боку. Ми були самі, я ледве дихав од хвилювання, вона сиділа, опустивши очі: мої губи, не в змозі підшукати потрібних слів, притислися до її руки, яку вона тихенько прибрала після мого поцілунку, кинувши на мене зовсім не гнівливий погляд. Не знаю, що я міг би сказати їй, але увійшла її подруга і цієї миті здалася мені бридкою.
Нарешті вони згадали, що не слід чекати ночі, аби повернутися в місто. У нас залишалося ще трохи часу, щоб повернутися завидна, і ми поквапилися рушити назад, розмістившись так, як і приїхали. Коли б я міг, то змінив би цей порядок, оскільки погляд мадемуазель де Галлей глибоко хвилював моє серце, але я не наважився нічого сказати, а вона, звісно, не могла сама запропонувати це. У дорозі ми шкодували про те, що день скінчився, але нітрохи не скаржилися на його нетривалість, бо відкрили таємницю, як продовжити його за допомогою розваг.
Я залишив їх майже на тому самому місці, де вони зустріли мене. З яким жалем ми розлучалися! З яким задоволенням збиралися зустрітися знову! Дванадцять годин, проведених разом, дорівнювали для нас цілим сторіччям близького знайомства. Солодкий спогад про цей день нічого не коштував для цих милих дівчат, ніжний союз між нами трьома був кращий за найжагучіші втіхи, які зруйнували б його. Ми кохали одне одного без таємниць і сорому і хотіли кохати так одне одного завжди. У безневинних стосунках є своя особлива втіха, яка не поступається іншій, оскільки не знає перерв і триває довго. Спогад про цей дивовижний день зворушує, чарує і хвилює мене більше, ніж пам’ять про будь-які інші радощі, яких я зазнав у житті. Я й сам гаразд не знав, чого сподівався від цих двох чарівних дівчат, але вони обидві дуже мені подобались. Хоча, коли б я міг вибирати, моє серце не розділилося б між ними порівну, воно віддавало перевагу одній з них. Я мав би за щастя бачити своєю коханкою мадемуазель де Ґраффенрід, але все-таки волів би віддати її роль повірниці. Хоч би як там було, коли я розлучався з ними, мені здавалося, що я не можу жити без них обох. Хто міг би подумати, що я більше ніколи в житті не побачу їх і що наше ефемерне кохання на цьому закінчиться!
Читачі посміються, звичайно, над моїми любовними пригодами, побачивши, що й найсміливіші з них закінчувались, після довгих приготувань, лише поцілунком руки. О мої читачі, не думайте хибно! Можливо, я в своєму коханні, що завершувалося поцілунком руки, мав більше радощів, ніж ви коли-небудь у своїх любовних походеньках.
Вентюр, який напередодні ліг спати дуже пізно, повернувся незабаром після мене. Цього разу я зустрів його з меншим задоволенням, ніж звичайно, і не став розповідати йому, як провів день. Панночки говорили про нього не надто шанобливо, і їм, здавалося, неприємно було б довідатися, що я потрапив до таких поганих рук. Це дуже зашкодило йому в моїх очах, до того ж мені було неприємне все, що відволікало мене від думок про них. Але незабаром він покликав мене до себе, щоб поговорити про моє становище. Воно було критичним. Хоча я витрачав дуже мало, мої скромні заощадження закінчувалися, і я залишався без шеляга в кишені. Від матусі не було ніяких звісток, я не знав, що мені робити, і серце моє боляче стискалося від думки про те, що друг мадемуазель Галлей невдовзі змушений буде просити милостиню.