Сер Едгар люб’язно давав пояснення, та через галас у залі (а говорив він тихо) мені мимоволі доводилося схилятися до нього. Це було так хвилююче… й інтимно. І ще я відчула, що від Едгара не тхне, як від звичайного чоловіка, потом і шкірою, а віє ароматом притирань. Та так приємно!
Я навіть забула на мить, що мені не годиться залишатися в залі після того, як решта дам пішли. Та оскільки вже смеркло, я попросила хрестоносця провести мене темними палацовими переходами. Едгар завагався — чи не витлумачать хибно наше спільне зникнення? Надмірна обачність, тим паче, що в мене вже був вагомий аргумент. Хіба його плащ лицаря-тамплієра не найкращий захист від чуток? Чи це вигадка, що тамплієри дають обітницю цноти?
Мої жінки чекали в передпокої, якийсь час тихо йшли позаду, поки я непомітно не зробила їм знак відстати. Ми з Едгаром залишилися сам-на-сам у напівтемному переході, де лише в найвіддаленішому кінці блимало світло смолоскипа. Я сповільнила кроки, щоб подякувати тамплієрові за подарунок — руду арабську кобилицю, що її привели мені його люди. Це могла бути довга розмова, коня ж бо хвалити не перехвалити. Едгар відповідав люб’язно, сам дякував мені за надане під час аудієнції роз’яснення щодо прав Армстронгів на будівництво замку та просив поклопотатися за нього. Тим часом я помітила, що мій прекрасний лицар починає стурбовано роззиратися навсібіч. Що не кажи, а далеко не всі вважатимуть безневинним наше усамітнення в переходах.
А я навпаки хотіла, щоб хтось побачив нас разом. І мені поталанило. У переході залунали голоси і з’явився не хто інший, як Генрі Блуа, єпископ Вінчестерський — мій колишній коханий.
Едгар поквапився відступити від мене якнайдалі, а ось я зовсім не поспішала забирати руку з його ліктя.
Бачили б ви вираз обличчя Генрі! Б’юся об заклад — він щодуху кинеться поширювати чутки, додавши від себе добру половину інформації.
От і чудово. Я була задоволена. Кивком привітала єпископа і запропонувала Едгару завтра зранку супроводити мене під час прогулянки верхи. Мені так кортить випробувати чудового арабського коня, якого я вже назвала Блискавкою.
Чудове ім’я, чи не так?
На жаль, наступного дня Едгар не з’явився, надіслав пажа з вибаченнями і подарунком — кущем червоних троянд у алебастровому горщичку витонченої роботи. Це була рідкісна квітка, яку привозили зі Сходу і якою захоплювалася вся Європа.
Однак мені було не до захвату. Троянди я бачила й раніше, а те, що тамплієр знехтував знаками моєї уваги, змусило почуватися ображеною. І навряд чи в мене було лагідне обличчя, коли я вислуховувала від його пажа всю цю нісенітницю, що, мовляв, сера Едгара затримав глава комтурії[6] тамплієрів у Руані. А коли слуга пішов, я кілька хвилин металася по кімнаті, навіть нагримала на своїх фрейлін, які квоктали над пишною квіткою.
Особливий захват червона троянда викликала в молодесенької Клари Данвіль. Я навіть ляпаса їй дала — і справедливо. Одна з головних чеснот фрейліни — вміння відчувати настрій пані.
Клара прийняла покарання мовчки, не посміла навіть заплакати. Донька бідного нормандського лицаря, вона не мала посагу, була тягарем для багатодітної родини. Батьки раді були збути її з рук із надією, що при дворі Клара знайде собі чоловіка. Але ця дівка була добра й дурна, нікому не могла відмовити, і чоловікам було нескладно обвести її круг пальця. З ким вона тільки не спала, — починаючи від мого брата Роберта Глочестера, і закінчуючи конюхами. Мабуть, Клара була безплідна, бо жодного разу не зверталася по допомогу до повитух. Мене ж хоч і дратувала її блудливість, але я навчилася використовувати її. У Клари був просто дар випитувати в коханців їхні таємниці, й усі свої новини вона неодмінно доносила мені. Тому я і тримала цю розпусницю при собі, навіть попри те, що Клара була гарненька — кучерява чорнявка зі звабливими родимками на щоці та біля рота. Я зазвичай не тримала в своєму оточенні красунь, аби плюгавки відтіняли мою вроду.
Саме Кларі й наказала вирушити до комтурії тамплієрів, познайомитися з ким завгодно, але здобути для мене відомості про Едгара Армстронга. Сама ж тим часом не збиралася сидіти й тужити за ним, а подалася випробувати свою Блискавку.
У Руані було повнісінько гостей, котрі з’їхалися на свята. Серед них тільки й розмов було, що про турнір, який король Генріх збирався влаштувати на день Святого Ілларіона. І хоч церква всіляко виступала проти жорстоких і кривавих видовищ, але мій батько завжди вмів ставити служак на місце, і турнір очікувався пречудовий. Скрізь роз’їжджали герольди, й до двору в Руан з’їхалося багато лицарів і баронів. Їхні намети утворили ціле містечко навколо арени, обладнаної за міськими стінами.