Ось про що я думала, лежачи в нашій розкішній графській опочивальні. Я закинула руки за голову, холодно мені не було, бо служниці заклали камін грубими полінами та присипали їх попелом, аби повільніше горіли, зберігаючи тепло до зорі. Опочивальня мала вихолонути лише вдосвіта, й Едгар уже давно відкинув хутряну ковдру та спав оголеним. Він лежав на животі, відвернувшись од мене, і глянувши на нього якоїсь миті, я вже не могла відвести погляду. Я розглядала випнуті м’язи на спині й руках, дужі плечі, крутий вигин сідниць, напівукритих куничим хутром ковдри. Оголеним він здавався навіть сильнішим, аніж удень. І це був мій чоловік… Але і я сильна жінка. Може, тому я хотіла боротьби з ним, опору, зіткнення. І поразки. Він був єдиним, кому я потай мріяла поступитися. Але лише після боротьби, щоб я скорилася силі. Брутальній силі, якщо хочете. Та, на жаль, боротьби Едгар не бажав. Він хотів приручити мене, а я б на це не пішла нізащо.
Схлипуючи від безнадії, нарешті заснула. А над ранок, коли від кам’яних стін таки потягло прохолодою, я змерзла та майже мимоволі присунулася до Едгара. Він був такий теплий, коли обійняв мене та притяг до себе, і я не опиралася. Майже вписалася спиною у вигин його тіла. Потім крізь дрімоту зрозуміла, що він таки оволодів мною, проник у мене. Але я хотіла спати й дозволяла робити це зі мною. Навіть коли він почав рухатися швидше й навіть тихенько застогнав, я й далі бачила сни. Зрештою, отаке злягання усе ж таки ліпше, ніж коли він примушує мене до розпусти, а свій подружній обов’язок я виконала.
Коли все скінчилося, ми й далі лежали поруч, Едгар і досі мене обіймав. Навіть поцілував у плече, майже муркочучи, вимовив…
Я розплющила очі. Я виразно почула, що він сказав. Це було жіноче ім’я. Гіта. Ім’я його саксонської дівки.
Мить — і я була вже на ногах. Заверещала.
Едгар рвучко сів. У нього був сонний і здивований вигляд. Клятий розбещувач! Він оволодів мною, своєю дружиною у напівсні, а марилася йому інша.
— Гіта!? — волала я. — Ось про кого мрієте?
Він потрусив головою, відгонячи сон.
— Що?
Мені не залишалося нічого іншого, як викласти йому все, що я думаю про його безсоромність, його зраду… Зраду навіть уві сні, в думках.
Він нарешті зрозумів. Знову відкинувся на подушки.
— Заспокойтеся, міледі. Ходіть до мене. А те, що було, вже в минулому.
Як він смів мені так брехати? Я не тямилася від люті. І — допоможи мені Боже! — як я його ненавиділа!
— Я не бажаю вас бачити, Едгаре! Ви… Ви… Я їду негайно! Я їду в Норідж. Подалі від вас.
— Куди завгодно, в ім’я всього святого! — він відвернувся, натягаючи на голову ковдру.
Мене трусило. Що ж, я йому покажу!
Я почала вдягатися, навіть не гукаючи слуг. Надягла теплі панчохи, нижню туніку, підшиту хутром дорожню сукню. Засичала, скубнула себе, коли заплітала косу. До біса! Едгар іще побігає за мною.
Я навмисне голосно ляскала віками скринь, з гуркотом совгала стільці. Зізнаюся, мені хотілося, аби він затримав мене, почав заспокоювати. Я ж бо уже зрозуміла, що він не спить. Чула його сердите дихання. Одного разу він навіть озирнувся на мене. Я защібала шпильку фібули[54] плаща й відповіла йому гордовитим поглядом. Ну, починай, проси мене залишитися!
Але Едгар відвернувся. Хай упаде на нього прокляття небес!
Надворі щойно на світ почало благословлятись. У мене подих перехопило від передранкового морозцю. Але, виявилося, не я перша їду з Гронвуд-Кастла. Любий кузен Стефан саме зібрався на світанку покататися верхи.
Я застала його біля стаєнь, і Стефан здивувався, коли побачивши мене о такій ранній порі. Але я не відповіла на його запитання. Голосно вимагала сідлати мені коня, звеліла розштовхати сонних грумів та охоронців.