Конюхи забігали, вивели зі стійла мою Блискавку. Та зараз я ненавиділа навіть цього коня, Едгарів подарунок. Мені було нестерпно бачити все, що нагадувало про нього.
— То кого накажете сідлати? — здивувався грум.
Я роззирнулася. У сусідньому з Блискавкою стійлі стояв високий гнідий жеребець із білою смугою на морді.
— Ось цього.
— Але це Набіг, улюблений кінь графа.
— Саме його й сідлай, дурню. Хутчій, коли тобі велять.
Відібрати в Едгара його улюбленця — це була хоч маленька, але помста.
Поки його сідлали, Набіг нервово бив копитом, а потім рвонувся так, що конюхи повисли на ньому, пригинаючи голову коня і заспокійливо погладжуючи.
Світало швидко. З рипінням і брязкотом почали опускати міст. Біля арки мостової вежі вже сидів верхи Стефан. Легко свиснув, коли побачив, якого коня я обрала.
— Кузино, Набіг норовливий. Едгар звик на ньому їздити, а ось ти…
Не звертаючи на нього уваги, я легко скочила в сідло й відразу різко натягла поводи, коли кінь затанцював піді мною та рвонув убік. Стефан посміхнувся, поправляючи хутро свого каптура.
— Одне запам’ятай, Бертрадо, Набіг не зносить батога.
Бракувало ще, аби Стефан давав мені настанови! Та й невгамовний Набіг відволікав мою увагу, гриз вудила, кружляв на місці.
Нарешті підтяглася охорона, і я стисла боки коня, скерувала його в прохід вежі. Він радісно заіржав, коли вирвався на простір. Щойно я попустила поводи, він уже мчав назустріч морозяному світанку. Від його дихання валувала пара, немовби від казкового дракона.
Снігу цього року випало більше, ніж мені доводилося бачити будь-коли в житті. Але останнім часом завірюх не було, сніг промерз, а оскільки всі дороги довкіл уже розчистили, він лежав заметами вздовж колій, тож їхати було легко. Я вихором промчала повз селище, яке оточувало замок, поїхала до лісу, що зеленів на узгір’ї. Тільки під укриттям дерев озирнулася, стримуючи коня поводами. Набіг відразу став дибки, але я спритно пригнулася до його холки й відкинулась, коли він знову опустився на чотири ноги. Бачила, як від замку за мною поспішають охоронці на своїх кошлатих конячках. Нехай поквапляться.
Коли я проминула ліс, уже зовсім розвиднілося. Набіг мчав уперед рівним алюром, пружно викидаючи стрункі чорні ноги. Мені навіть не доводилося його поганяти. Навпаки — часом я намагалася його притримати, але жеребець відразу починав метатися з боку на бік, демонструючи норов. Огидна тварина, не менш огидна за свого хазяїна. Але я знайду управу й на одного, й на другого.
У глибині душі я ще сподівалася, що Едгар отямиться й пошле за мною. Або, дізнавшись, на якому норовливому коні я поїхала, поквапиться вслід. Тому, коли холод зимового ранку трохи остудив мій гнів, а тяганина з непокірливим, нервовим Набігом стомила, я сповільнила хід настільки, що мій супровід майже порівнявся зі мною.
Тепер ми їхали легкою риссю повз укриті снігом поля. Віддалік чорніли халупи, ліловий у світанкових променях дим селянських садиб здіймався вертикально вгору. З віддаленої церковці долинув закличний голос дзвону. День вступав у свої права, але не схоже було, щоб гінці з Гронвуда від графа мали ось-ось примчати за мною.
Мені стало сумно. І що тепер? Знову я повелася як непокірлива дружина й провина за сварку ляже на мене. Однак я розпікала себе спогадом, як чоловік володів мною, марячи про іншу, й гнів та гордощі додавали мені сили не визнавати поразки.
Раніше я вміла стримуватись, не виказувати свого кепського настрою. Але, коли стала графинею та пані, частенько вихлюпувала гнів на своє оточення. Та й цього разу я повелася не найліпшим чином. Я зігнала свою досаду на коневі Едгара, забула Стефанове застереження та стьобнула Набіга батогом.
Лише досвід вершниці допоміг мені втриматися в сідлі, коли кінь голосно заіржав і несамовито стрибнув. Мить — і він уже щодуху мчав дорогою, мчав так, що в мене вітер свистів у вухах. Ну, може, це було й на краще, — тепер не залишалося часу для вагань і сумнівів. Я підвелась на стременах, схилилась до кінської холки й знову щосили хльоснула Набіга. Вперед! Ця скажена їзда саме до смаку мені. Якоїсь миті я озирнулась і побачила далеко позаду вервечку охоронців. Я розреготалася й знову цвьохнула коня.
Але тут Набіг сповнив околиці демонічним іржанням, легко перескочив купи снігу на узбіччі й помчав сніговою цілиною. Я мала надію, що сніг достатньо глибокий, аби кінь швидко стомився, але він мчав дедалі швидше й не озивався на мої спроби виправити ситуацію.