— Преподобний отче, негайно викладайте все, що вам відомо!
Але абат хитрував, плів, що він священнослужитель і не повинен вносити розбрат у родини мирян. Я вичікувала, відчуваючи, що насправді він зовсім не від того, аби дещо мені повідати. Зрештою абат не витримав — і все виявилося навіть гірше, ніж я могла очікувати.
— Гіта народила графові дитину, — нахиляючись до мене, шепотів Ансельм, мабуть, смакуючи кожне слово. — І подейкують, нібито Едгар мало що не прийняв дитя з її лона. Звісно, щастя, що його байстрюк — донька, інакше він ладен був знову взяти коханку до себе. Адже він просто труситься над своїми вилупками — над сарацином Адамом, тепер іще цією… Але як він міг при цьому так зневажати вас, свою законну дружину, як міг залишити вас на Різдво та помчати до своєї повії, яка саме мучилась пологами? А доньку прилюдно назвав своєю. І нарік родовим ім’ям Армстронгів — Мілдред. Тепер усі в Норфолку знають, що в графа Едгара є визнана донька від коханки.
Я мовчала. Паланкін погойдувався від ходи мулів, подзенькували бубонці, долинали голоси стражів. У півмороку я розрізняла сите, запалене гнівом обличчя настоятеля. Я відвернулася. Мені було боляче й холодно. Навіть серце ніби захололо.
Я й не помітила, як підхопила хворобу. Господь наділив мене міцним здоров’ям, і я майже ніколи не застуджувалася. Але тепер у грудях моїх давило й пекло, дихала я з хрипами, мучив болісний кашель. Гарячка була така, що часом я впадала в нетяму.
Одного разу отямилась і побачила поруч Едгара. Він схилився наді мною, обличчя було змарніле, під очима темні кола. Щоки вкриті щетиною — але ж раніше зазвичай він ретельно голився.
Я простягла руку й доторкнулася до його колючого обличчя.
— Це ти?
— Я з тобою. Тепер усе буде гаразд.
Стільки турботи було в його очах, стільки ніжності в голосі! І я раптом розплакалася, а Едгар пригорнув мене, і в його обіймах я відчула себе краще. Я так любила його цієї миті! Але з любов’ю прийшли й гордість та образа.
— Ти зрадив мене. Ти з цією Гітою Вейк. Її донька… Я все знаю.
Він колихав мене, як дитину.
— Едгаре…
— Заспокойся. Думай лише про нас. Ти моя дружина, і я не залишу тебе.
Я притихла, зігрілася на його руках. Заснула.
Дивно, але саме після цього я почала видужувати.
Мене чудово доглядали, я лежала в багатих покоях заміської резиденції Ансельма, у теплі й розкошах. Часто, прокидаючись, бачила поруч Едгара. Він навіть ночував у кріслі поряд мене. Доглядав, годував із ложечки, розповідав, як він хвилювався, коли я зникла. Охоронці, які проґавили мене того дня, із ніг збилися, обшукуючи околиці. Намагалися відшукати мене за слідами. Та коли повалив сніг, втратили слід і мало не збожеволіли від переляку. А тут іще Набіг повернувся в стайню без вершниці. Едгар спочатку думав, що я все-таки вирушила в Норідж, але коли довідався, що в столиці графства я не з’являлася, підняв на пошуки всіх довкіл. Злочинно повівся абат Ансельм, який відразу не надіслав у Гронвуд-Кастл звістку про те, де перебуває графиня.
Я слухала Едгара й відчувала, як разом із силами до мене повертається зловтішне торжество. Так, він, з огляду на його колишню зневагу до мене, заслужив це. А він і Гіта… І ця його незаконнонароджена Мілдред… Він уникав цієї розмови.
Якось я запитала, де мої кузени Блуа. Виявилося, теж у Бері-Сент-Едмунсі. Вони не поїдуть, поки не переконаються, що я видужую. Я воліла, щоб вони швидше вшилися. Одне це вже варте було того, щоб оклигати.
Стефан і Генрі, віддаючи данину родинним стосункам, з’явилися до мене попрощатися перед від’їздом. Я прийняла їх, напівсидячи в ліжку, спираючись спиною на підбиті біля узголів’я подушки. Стефан був привітний, ми навіть обмінялися жартами. Генрі тримався трохи осторонь, тільки перед прощанням, коли Стефан вийшов, наблизився, узяв мою руку в свої пальці, на яких мерехтіли камені.
— Я молитимуся за тебе, Бертрадо. За тебе й Едгара. Але прислухайся до доброї поради: не забувай, що в Норфолку саме Едгар фактичний господар, а ти лише номінальна володарка. Так влаштовано світ, і буде ліпше, коли ти приймеш це. А Едгар полюбить тебе, якщо ти даси йому таку можливість.
Я різко висмикнула свою руку. Умовляння Генрі були нестерпні. Бісів лицемір! Повторює мені про мою покірливість і любов до Едгара, а мабуть, не насмілиться й під тортурами зізнатися моєму чоловікові-хрестоносцеві, що саме він позбавив мене цноти. І я не втрималася, аби не нагадати йому про це. А заразом зазначила, щоб вони зі Стефаном не надто розраховували на мого чоловіка в своїх інтригах. Адже одне моє слово — і кожна з їхніх угод матиме безславний кінець. Але якщо граф Норфолк їм потрібен, то насамперед хай заручаться моєю підтримкою.