Я відразу поцікавилася, чому серед запрошених не було Вільяма, старшого сина Бігода, на що той відповів, що згодом я про все дізнаюся.
Коли він вийшов, я зняла дерев’яну віконницю. Місяць був уповні, десь протягливо ухкав пугач. Було тепло. Чудова ніч для побачення. А Гуго…
Свічки, які приніс сер Роджер, були з позначками, поряд із якими стояли цифри, що означали проміжки часу — години й половини годин. Я всілася в крісло та почала сонно спостерігати, як жовтий віск тане біля латинської цифри X. Це означало, що мені чекати ще цілих дві години.
Щоб якось згаяти час, я пішла до Матильди. Вона ще не спала, переглядала якісь сувої. На мене навіть не глянула, але її байдужість тільки підбадьорила мене. Я почала дошкуляти сестрі розпитуваннями, чому чоловік відпустив її саму, хоча ще не забулася історія про неї та Гая Круельського. Чи не побоюється Жоффруа, що біля Матильди знову з’явиться хтось…
Мені таки вдалося допекти Матильді. Вона гнівно пожбурила перо.
— Не тобі дбати про мої чесноти, Бертрадо. Але якщо хочеш знати — на світі нема другого Гая де Шампера, отже, графові Анжуйському нема більше до кого мене ревнувати.
— Невже? Ну, а якби твій відважний хрестоносець таки побажав тебе бачити, й користуючись відсутністю Анжу, таємно прибув у Нортгемптон? Чи він так боїться гніву нашого батька, що не зважиться на зустріч із коханою?
Матильда відкинула за плече хвилю розпущеного каштанового волосся з рудим полиском.
— Ти не розумієш, Бертрадо. Сер Гай не побажав би своєю появою насамперед скомпрометувати мене. Особливо тепер, коли я на вершині слави й за мною так стежать.
Я здригнулася. А як же я і Гуго? Чи розуміє він, чим я ризикую, зустрічаючись із ним? І я відволіклася, запитала в сестри, чи впевнений її чоловік, що маленький Генріх Анжуйський його син? Чи схожий він на батька?
Матильда якось особливо гордо посміхнулася.
— О, мій Генрі Анжу! Він чудесний, і Жоффруа ні на мить не сумнівається, що це його дитина. Наш син спадкоємець графств Анжу, Мена й Турені, герцогства Нормандії та Англійської корони. А схожий він… У ньому відразу відчувається кров Завойовника. І він рудий.
Я нітрохи не розумілася на дітях. Але якщо Матильда не бреше і її син вдався у рід Вільгельма Завойовника — він матиме Англію. Якщо до того її зможе втримати Матильда.
Говорити нам більше не було про що, і я пішла до себе. Дивилася, як повільно тане віск на свічці. Боже, ще нема й XI! А мене так хилило на сон… Якийсь час я крутилася на незручному ліжку, відчувала, як поколюють соломинки крізь простирадло.
Збудило мене кахикання Маго, яка спала біля порогу. В покої було темно, тільки місячні потоки вливалися у відчинене вікно. Свічка з поділками згоріла дощенту, а значить, було вже за північ. Але віск ще не охолов, відчувався його запах, отже, не набагато я й проспала. Однак вставати, йти кудись не хотілося. Я зігрілася під ковдрою, мені було так зручно у ямці просілої під моїм тілом соломи… Чи варто вставати? Але Гуго… Мені раптом стало цікаво, як довго він зможе на мене чекати. Хай почекає. Або йде геть.
Знову я заснула, й мене вдруге збудив кашель няньки. Ні, це було нестерпно.
— Маго, йди геть. Ти мені заважаєш.
Вона слухняно вийшла, а я лежала, гублячи рештки сну, дивилась у вікно. Світло місяця було вже не таке яскраве, небо почало сіріти. Ночі в липні такі короткі. Цікаво, чи чекає на мене Гуго, чи зневірився та пішов? Та й де він був увесь цей час? І що мав на увазі старий Бігод, кажучи, що пізніше я про все довідаюся? Адже з його вигляду видно було, що він знає про мою майбутню зустріч із його сином. Але чи дочекається мене той?
Ух, як мені стало раптом це важливо! Гуго, закоханий, зухвалий, нетерплячий… Мені з ним було легко, як ні з ким іншим. Ми з Гуго розуміли одне одного, нам завжди було весело, ми дражнили всіх, бешкетували, грубіянили, знущалися. Знущалися навіть з Едгара. А без Гуго я миттю стала беззахисною. І згадалося, як принизливо було сидіти під замком. Можливо, якби не бажання чоловіка зробити мене череватою, я б і донині була ув’язнена в Гронвуді. А ось Гуго зумів помститися йому за мене, підняти по всьому Норфолку заколот так, що Едгарові вже було не до покарання дружини. Свою б голову врятувати. І все це для мене зробив Гуго. Ось це шанувальник! І зараз він чекає на мене. Звісно, чекає!
Я підхопилася, поквапливо накинула на сорочку довгу вельветову накидку, зашнурувала черевички. Скрутила вузлом волосся, абияк заколола. Трохи розпатлана, але нічого — це навіть додасть мені звабливості.