Я нікого не будила, тихо переступала через поснулих слуг. Борода Христова! — як зазвичай лаявся Гуго, — я зовсім забула, що коли в замках зупиняється стільки вельмож, їхні люди сплять де завгодно, і, по суті, цілісіньку дорогу мені раз у раз доводилося переступати через людей у переходах, спотикатися об чиїсь тіла, наступати на чиїсь руки. Нарешті вузькі сходи привели мене до дверей у сад. На вулиці було вогко, клубочився легкий туман. Але вже достатньо розвиднілось, і я легко знайшла в глибині саду похмуру, немовби висічену з кам’яної брили каплицю.
Гуго чекав на мене. І як же він налетів, як обійняв, як гнув, кружляв, цілував, як швидко й жадібно ковзали його руки по моєму тілі! Моє волосся остаточно розпатлалося, розсипалися по спині, впало на очі. І відкидаючи його, я несподівано помітила, що Гуго не сам: за ним на сходинках каплиці сиділа ще одна людина, загорнута в плащ. Його батько.
Що це? Побачення під невсипущим оком батька? Я поквапливо відштовхнула Гуго.
— Поясни все, Гуго. Хіба ти не в змозі допетрати, наскільки компрометуєш мене цим побаченням?
Сер Роджер підвівся, підійшов до нас.
— Заради Бога, міледі. Я тому й прийшов на вашу зустріч, щоб ніхто не сказав поганого про вас.
— Скажуть, якщо я взагалі наважилася на зустріч із людиною, обвинуваченою у розпаленні заворушень!
Я почула, як гірко зітхнув старий Бігод. А ось Гуго веселився.
— І все-таки ти прийшла, Берт. А значить, не менше за мене хотіла цієї зустрічі. Ну й змусила ж ти нас постовбичити тут! Хоча іншого я від тебе й не очікував, пам’ятаючи, яке ти бісеня. А ось моєму батькові, та ще з його ревматизмом…
— Я нікого не примушувала на себе чекати. Та й не давала жодних обіцянок.
— Однак і від подружнього ложа ти сьогодні відмовилася. А твій сакс увесь вечір дивився на тебе, мов кіт на сметану. Бісова баба! Змусила-таки цього жевжика забути свою бліду саксонку.
Я мимоволі посміхнулася. Але тут наперед виступив сер Роджер.
— Вислухайте нас, міледі Бертрадо. При дворі ще не знають, що мій старший син Вільям Бігод нещодавно раптово помер у одному з монастирів Нормандії.
Ми з Гуго мимоволі перезирнулися й відразу відвели очі, ховаючи посмішки. Ну я ж бо знала, як пристрасно Гуго бажав смерті старшому братові! Тепер усе, чим володіє його батько, дістанеться саме йому. Гадаю, якби не стояв зараз поряд із нами засмучений сер Роджер, я б охоче привітала Гуго з удачею. Але старий невтішно журився:
— Подумати лишень, така дріб’язкова подряпина на руці, отримана на полюванні! Але почалося запалення, мій Вільям не прожив після цього й місяця.
Він скрушно махнув рукою і відійшов. А Гуго затяг мене за ріг каплиці, стискаючи мої зап’ястя, поквапливо зашепотів:
— Розумієш, Берт, тепер я єдиний спадкоємець у роді Бігодів. І посада стюарда двору, й наші володіння в Саффолку, Норфолку — все має стати моїм. Але не стане, поки Генріх Боклерк не перемінить гніву на ласку. Мій батько має гарну репутацію в короля, але й він не насмілюється просити за мене. А ось ти… Ти завжди була улюбленицею короля й ти зможеш замовити слівце за свого вірного лицаря. Адже я завжди був твоїм лицарем, Берт.
Я вирвала в нього свої руки. У мене з’явилося відчуття, що мене просто використовують. Я вважала, що Гуго, ризикуючи волею, заради мене пробрався в Нортгемптон, а він просто розраховував, що я вимолю йому прощення в короля.
— Іди до біса, Гуго!
Але він не давав мені піти.
— Послухай, Бертрадо, Едгар не завжди буде таким милостивим до тебе. І тобі ще не раз знадобиться моя підтримка. Певна річ, у Норфолкширі я не зможу з’являтися, але Саффолк зовсім поряд, і я перебуватиму близенько, тобі завжди буде на кого покластися, в кого шукати підтримки. Ех, і накоїмо ми з тобою, Берт! А зараз тобі тільки й потрібно сказати королю, що, здіймаючи заколот у Норфолку, я діяв за твоїм повелінням, аби помститися чоловікові за ув’язнення… А мені це допоможе. Я зможу тоді відкрито з’явитися в Східній Англії, буду поряд, стану твоєю людиною.
Він знову й знову переконував мене, ловив мої руки, цілував, притискав до себе. Навіть не образився, коли я вліпила його кілька досить відчутних ляпасів — лише безгучно сміявся…
Та я таки пішла, не сказала ні «так», ані «ні». Я була розлючена. Однак, уже лежачи в ліжку, подумала, що Гуго в чомусь має рацію. І можливо, знову мені знадобиться.
Тому наступного дня, відразу після трапези, я домоглася зустрічі з батьком. Це була далеко не найприємніша наша розмова. Але зрештою король пообіцяв, що прийме Гуго, якщо той дійсно залишився єдиним спадкоємцем Бігодів, та ще й виконував наказ настільки нерозважливої жінки, як я.