Я мала надію на велике полювання, що його король призначив на початок лютого. На полюванні немає тієї строгої церемонності, там я зможу бути розкутішою і про все скажу своєму обранцеві.
Полювання — остання перед Великим постом розвага двору — мало відбутися в лісах біля замку Фалез. Напередодні весь двір метушливо перебрався в цей замок, знаменитий тим, що в ньому народився мій великий дід Вільгельм Завойовник.
Гін почався, як і годилося, на світанку. Єгері підняли для короля великого оленя-одинака, решті ж учасників гону належало або супроводити короля, або вдовольнятися тією здобиччю, яку наполохають ловці під час облави.
Того дня я причепурилася особливо ретельно. На мені було зручне для їзди верхи широке вбрання бордового кольору й у тон йому плащ. Волосся я заколола з боків золотими пряжками, а основна маса, схована у вишиту бісером сітку, кучерявилася позаду. І Едгар не забарився з проханням від’їхати і перемовитися віч-навіч, але я загаялася, а вже наступної хвилини до нас підскочив Роберт і досить безцеремонно звелів мені триматися якнайближче до основної кавалькади мисливців.
Чого це він раптом почав мені наказувати?
Я не встигла зреагувати, як він уже глузливо заговорив із Едгаром, цікавлячись, навіщо це тамплієрові знадобилося три ножі біля пояса, адже зазвичай мисливцям вистачає лука й рогатини. Та відразу втрутився Стефан — заявив, що Роберта не повинно обходити те, з чим мисливець вирушає на гін. Ось-ось мала спалахнути сварка, але Роберт стримався і від’їхав, при цьому виразно глянув на мене та ще раз нагадав, щоб я не віддалялася.
Та хай йому грець, невже я коритимусь? А тут ще й Стефан так люб’язно заговорив зі мною, заспокоїв, сказав, що й брати часом бувають жахливими грубіянами. Навіть почав вихваляти моє вміння триматися в сідлі та Блискавку, розпитуючи про її переваги. І так уже сталося, що коли залунали звуки гону, ми так і поїхали стежкою втрьох — я, Стефан і Едгар.
Я обожнювала скажений галоп лісом, коли під ногами миготить земля й у мене з’являється стільки можливостей похизуватися вміннями наїзниці. До того ж, я ловила на собі захоплені погляди тамплієра і відчувала надзвичайне душевне піднесення.
День був відносно теплий і безвітряний. Дичини було вдосталь — ловчі гнали її зусібіч, а попереду вже лунало ревіння королівської сурми; він сурмив «по-зрячому». Ми ж утрьох не поспішали прориватися вперед, та я не раз і не двічі пускала стріли то в тетерюка, то в борсука чи зайця, а то й просто у ворону.
А потім з’явився вепр. Не збагну, як цей величезний сікач примудрився так довго ховатися, коли навколо стояв такий гармидер. На мить мені навіть здалося, що в хащах, звідки він вискочив, промайнули людські постаті.
Так чи інак, це величезне чорне чудовисько перескочило нам дорогу, і Стефан гукнув Едгара та помчав за звіром у протилежний бік від більшості мисливців.
Я легко могла відстати від них, і тоді в мене не лишилося б жодного шансу побути з тамплієром наодинці. Але піді мною була Блискавка, що корилася найменшому руху шенкелів, і я, не роздумуючи, пустила її слідом.
Це була шалена гонитва. Собак у нас не було, і наш успіх у гоні залежав виключно від того, чи не випустимо звіра з поля зору. Але дивна річ — двічі чи й тричі мені здалося, що за кущами миготіли силуети ловчих, котрі казна-як опинилися в цій частині лісу, і вони наче загонили звіра усе далі в глушину та низовини. Чи помітили це мої супутники? Схоже, Едгар зрозумів щось. Він навіть почав гукати графа Стефана. Куди там! Стефана цілковито полонив запал гону. Він летів, боячись загубити здобич. Граф був заповзятим мисливцем і, певно, вирішив, що коли для короля заготували оленя-одинака, то він поповнить мисливські трофеї тушею могутнього вепра.
І тут сталося непередбачуване. Я затрималася серед хащі, трохи відстала, і раптом бозна-звідки вискочили двоє чоловіків, намагаючись схопити Блискавку за вуздечку. Злякавшись, я закричала — від мого вереску незнайомці кинулися геть. Я була схвильована й не відразу помітила, як поруч опинився Едгар, почав запитувати, що сталося.
Усе відбувалося навдивовижу швидко. Не встигла я до пуття щось йому пояснити, як він уже розвернув коня і поскакав геть, навіть не глянув у бік незнайомців, котрі зникли за деревами. Якщо я і сторопіла, то лише на мить. Бо вже зрозуміла, що відбувається. Звідтіля, куди помчав Стефан, долинали крики, брязкіт зброї.
Коли я слідом за Едгаром вискочила на болотисту низовину, то побачила… Я навіть розгубилася, щосили натягнула повід, стримуючи Блискавку.
Стефанів кінь борсався в болотяній твані, силкуючись підвестися, а сам граф Мортен дістав меча з піхов і відбивався від шістьох озброєних бандитів.