Адам перший перервав мовчанку:
— Слава Ісусові Христу, міледі.
— Повік слава, — завчено відповіла я. І розлютилася, що поводжуся так буденно. — Агов ти, дівко! — гукнула до Гіти. — Дивлюся, ти надто горда, щоб привітати свою пані.
Вона повернулася нарешті до мене. Очі мала сірі, я б навіть сказала, безбарвні. Кому таке може сподобатися?
— Хіба нас відрекомендували одна одній, міледі?
— У цьому нема потреби. Ми обидві знаємо, хто з нас хто.
— Дійсно, знаємо. І я трохи здивована, міледі, що зустрічаю вас без почту й супроводу, та ще й у моїх володіннях.
До біса, я дійсно на її землі! Але й у Норфолку. А Норфолк — моя земля. І я не втратила нагоди вказати на це. Додала, що коли вона виявить до мене неповагу, я звелю своїм людям прибути у фенленд і покарати її.
Обличчя Гіти Вейк залишалося спокійним. Навіть не дивлячись на мене та й далі правлячи човном, вона сказала:
— Хіба я чимось образила вашу світлість, що ви відразу заговорили про непошану? Чи хочете брутальною розмовою змусити мене відповісти вам так, як вимагають мої гідність і становище? У такому разі я постараюся ігнорувати вашу неприязнь.
— Я розмовляю з тобою, як жінка зі становищем має право говорити зі шльондрою, яка народила в блуді. Ти… Ти й твоє поріддя…
Цієї миті дитя, налякане моїми різкими словами, зморщилося, почервоніло й вибухнуло огидним вереском. Саксонка лише щось неголосно сказала Адаму, й він почав крутити дівчинку в руках, підкидати. А сама жінка й досі правила човном. Я могла дати їм спокій, але її зневага зачепила мене за живе.
— Ти зависокої думки про себе, саксонська сучко, — я нервувала, смикала поводи й сумирна біла кобилка піді мною теж почала хвилюватися. — Ти так поводишся, ніби вважаєш, що це нижче за твою гідність — розмовляти з жінкою, у якої хотіла вкрасти чоловіка.
Гіта Вейк несподівано підвела плоскодонку до берега й, утримуючи жердиною та дивлячись мені у вічі, заговорила:
— Не робить вам честі, леді Бертрадо, те, що ви поводитеся зі мною ось так. Свою чашу принижень і гіркоти я й так випила сповна. І ваші слова не можуть заподіяти мені більшого болю. Буде ліпше, якщо ми зараз розійдемося, і я не згадуватиму більше ваших лихих слів, а ви не думатимете, що образивши мене, зможете повернути собі чоловіка.
Я буквально задихнулася від злості. Смикнула повід, майже задерла голову коня. Він здибився на передні копита, пирхав, трусив головою. Я ще й досі німувала від її натяку. Звісно, ні для кого в графстві не було таємницею, що ми з Едгаром не ладнаємо. Але нема більшого приниження за те, ніж коли про це нагадує суперниця.
А вона тим часом вела далі:
— Вам не варто думати про мене, пані. Адже ви його законна дружина, ви його родина й доля. Тому любіть його, зробіть щасливим, будьте йому другом і помічницею. І тоді мир і спокій повернуться у ваш шлюб, ви народите йому сина…
І ця змія ще сміла докоряти мені безплідністю!?
— Мовчи! Це від тебе мені вислуховувати поради? Від тебе… Та ти народила моєму чоловікові цю жалюгідну істоту!
Я відчувала такий біль, дивлячись на Едгарову доньку! О, як за одну мить я зненавиділа цю дитину! Дитину, яку Едгар нарік родовим ім’ям Армстронгів, визнав своєю, ні на мить не замислюючись, яка це образа для мене. Цієї дитини не повинно було бути.
Я щосили стисла боки коня, послала його вперед. Кобила заіржала, зробила стрибок, саме коли саксонка відіпхнула човен від берега. Передні копита вдарили по днищу човна майже коло самісінької дитини.
Тріск, крик, сплеск води, холод… Човен умить пірнув, усі попадали в струмок. Але я втрималася в сідлі. Коневі тут було по груди, а я лише ноги й пелену спідниць намочила, коли розвернула тварину та змусила вибратися на берег. Звідси, з висоти свого сідла спостерігала, як решта борсаються у воді.
Насамперед Гіта вихопила з води доньку, яка жахливо верещала й захлиналася від крику. Пригорнула, підняла вище, почала дряпатися на берег, однією рукою тримаючи дівчинку, другою чіпляючись за кущі. Ах, як шкода, що струмок не дуже глибокий! Я б умить зараз могла позбутися суперниці, її поріддя, та й Адама на додачу. Адже Адам так волав і борсався у воді, що якби було хоч трішки глибше, напевне б захлинувся. А так він зумів схопити простягнену Гітою руку, вона витягла його, другою рукою притискаючи до себе доньку. При цьому щось говорила спокійним рівним тоном. Адам перестав вовтузитися, заліз на укіс, навіть прийняв із рук Гіти сестру. Гіта повернулася до мене. Фурія, справжнісінька фурія! Її шаль сповзла, вологі пасма прилипли до обличчя, а очі… Вірою присягаюся, вони вже не здавалися мені безбарвними, а ніби почервоніли — такий у них палав виклик.