Не треба бути мудрагелем, аби зрозуміти — він довго не протримається. Я вже бачила кров на його плечі. І хоча Стефан вважався чудовим воїном, але проти шістьох…
Йому на допомогу поквапився Едгар. Налетів і відразу вбив одного з нападників. Та розвернути коня не встиг, бо один із розбишак приловчився і довгим тесаком підрізав сухожилля на ногах його коня. Мій тамплієр опинився на землі, та ще й причавлений твариною.
Здається, я почала кричати.
А потім побачила, як розбійник, підскочив до нього і вже підніс меча, однак, не завдав удару, а раптом почав падати горілиць. У горлі його стирчав кинутий хрестоносцем кинджал. Наступної миті Едгар вивільнив придавлену конем ногу, підхопився та метнув другого ножа, і той мало не по самісіньке руків’я застряг у спині ще одного з нападників.
То ось для чого потрібні були ці ножі! Метав він їх просто майстерно. І дивлячись на нього, я вже не кричала. Я була в захваті. Особливо, коли він так само блискавично вбив ножем третього розбійника. Тепер їх залишилося двоє проти двох. Двоє бандитів проти двох досвідчених воїнів — уже можна було не сумніватися в щасливому фіналі сутички.
Один із нападників перший зрозумів це, покинув товариша напризволяще та кинувся навтьоки. Той лише на мить загаявся, а Стефан так і різонув його — тільки хряснуло, бризнула кров. Едгар підхопив якогось корча і метнув під ноги втікачеві. Бандит перечепився, впав у багнюку.
За якусь мить я опинилася поряд, зістрибнула з сідла, оповила руками Едгарову шию.
— Я так злякалася, так злякалася…
Недовго я насолоджувалась теплом його обіймів. Він миттю відсторонився і кинувся до Стефана.
— Не вбивайте його, графе!
Стефан уже стояв над переможеним супротивником, заносячи меча, але Едгар затримав його руку.
— Хіба ви не зрозуміли, сере, що це не прості бандити? Вас заманили сюди. Це пастка.
Важко дихаючи, Стефан мовчав, і Едгару довелося пояснити, що старий сікач з’явився на їхньому шляху не сам по собі: його зумисне гнали в цю глушину, щоб заманити графа Мортена.
Тоді Стефан приставив вістря розбійникові до горла.
— Говори, хто тебе найняв, інакше помреш!
Той дивився на графа розширеними очима, але не видавав ні звуку.
Я теж мовчала. Мені стало страшно. Я впізнала цього чоловіка. Бачила його якось у покоях Роберта. І розуміла, що загрожує братові, якщо відкриється його роль у спробі вбити королівського небожа.
Бранець мовчав, здогадуючись, що смерті йому так чи інак не уникнути, тож залишався вірним своєму панові.
— Що ж, — глухо мовив Стефан, — допоможи мені зв’язати його, Едгаре. А у Фалезі мої кати швидко розв’яжуть йому язика.
Із цим вони впоралися швидко, гарна мотузка в мисливців завжди при собі. Але обидва їхні коні були скалічені, мусили їх добити. Далі вони звалили бранця на Блискавку, перекинули через круп, зв’язали йому руки й ноги під черевом тварини. Мою кобилу налякав запах крові, вона смикалася й танцювала на місці. Я навіть допомагала Едгару зі Стефаном. Потім вони на мить відійшли, а я скористалася нагодою і тицьнула в руки бранцеві свого маленького ножа та відразу попрямувала до чоловіків, аби бути з ними і щоб вони, не доведи Боже, не запідозрили мене. Я навіть почула дві останні фрази.
— … Я здогадуюся, — казав Стефан. А Едгар відповів:
— Це ще треба довести королю.
І вони вмить замовкли, помітивши мене.
Я відразу забубоніла щось на кшталт того, що вони, певне, хочуть змусити мене пройти весь зворотній шлях пішки, оскільки вирішили скористатися моїм конем?
— Звісно, ні, — посміхнувся Едгар. — Ви сядете в сідло, я поведу Блискавку за вуздечку, а граф ітиме слідом і спостерігатиме за бранцем.
Дякувати Богу, Стефан виявився кепським наглядачем. Та й дорога петляла пересіченою місцевістю, він постійно відставав, бо добряче ослаб від втрати крові. Часом, коли він надто приставав, я навіть починала трішки штурхати бранця, не розуміючи, чому той зволікає. Я ж бо сиділа перед ним і відчувала, як він стиха вовтузиться, потім знову завмирає. Якби в сідлі сиділа не я, його дії дуже скоро можна було б помітити; І все-таки він чомусь зволікав. А я тим часом відволікала Едгара, показувала йому дорогу, бо я добре знала тутешні місця.
Ми вже наближалися до місця зустрічі решти мисливців і виразно чули голоси рогів, що сурмили «відбій», коли я відчула поштовх і зрозуміла, що залишилася на коні сама. Позаду чулися тріск, тупіт ніг і Стефанові прокльони. І миттю Едгар кинувся навздогін. Я бачила, як він знову метнув ножа, але той застряг у дереві, за яким устиг сховатися втікач. Едгар і досі переслідував його. Ми зі Стефаном залишилися самі. Якийсь час дослухалися до галасу гонитви, потім перезирнулися. І Стефан насупився.