Я кажу «нас», хоча вже не маю права іменуватися тамплієром. Перебування в лоні ордена Храму дуже почесне, однак я прийняв тверде рішення залишити братство.
Це сталося, коли прочанин у запилюженому одязі привіз мені до Єрусалима листа з далекої батьківщини, у якому незнайома мені жінка, леді Ріган із Незербі, вдова мого молодшого брата Етельстана, повідомляла, що після смерті її чоловіка я залишився останнім у роду, й батько благає мене повернутися додому та вступити в права спадкоємця, щоб не перервався давній рід Армстронгів.
Того дня я зрозумів, як важко було батькові вимовити ці слова, адресуючи їх мені, нелюбому нащадку та ще й утікачеві. На жаль, із семи синів провидіння залишило йому лише мене. І хоча в мене були зовсім інші плани, інше життя, я не посмів не відгукнутися на цей заклик. Адже хіба є в людини важливіший обов’язок, аніж відповідальність перед рідною кров’ю, перед родиною?
Його слова зачепили мене за живе. Але помізкувавши, я зрозумів, що мудрий Гуго де Паєн має рацію. Уже те, що я мав постійну жінку, не дозволяло мені розраховувати на високий сан у братстві. Звичайно, тамплієри, хоча і приймали обітницю безшлюбності, мали право на так зване «потурання Боже», тобто на нечасті побачення з жінками для заспокоєння плоті. Ми були лицарями більше, ніж ченцями. Однак у мені завжди жило прагнення мати родину, і вже те, що я волів не ночувати у спальнях Ордену, а йшов у власний дім, де на мене чекали моя Фатіма і син Адам, ставило мене окремо від інших членів братства.
Тому я швидко впокорився з тим, що нічого не триматиме мене в Єрусалимі. Фатіма померла, Адама я міг забрати з собою, і все, що мені слід було зробити, від’їжджаючи, — це виконати одне-єдине доручення Гуго де Паєна. Я кажу «одне-єдине», але насправді це було дуже відповідальне і почесне завдання: відвезти листа нашого магістра, адресованого сильним світу цього, — королям, єпископам, абатам, а також переправити цілий обоз, який посилав глава тамплієрів своїм пресепторіям.
До цього обозу приєднався і мій власний, адже я повертався зі Святої землі аж ніяк не бідною людиною.
Увесь мій шлях проходив під охороною і захистом Ордену, і подумки я вже бачив, як зустрінуся з батьком і піднесу йому чудові дари Сходу, зокрема й прекрасних арабських коней, від яких в Англії можна вивести нову породу. А ще я плекав мрію звести неприступний кам’яний замок, адже після того, що я побачив, саксонський бург мого батька здавався мені майже непридатним для життя. У такий спосіб я виконаю мрію моєї матері, саксонської принцеси Мілдред, останньої доньки короля Гарольда.[7] Ту мрію, яку так і не втілив у життя мій батько.
Окрилений надією, я не помічав складнощів шляху. Та й клопотів у мене було над міру. Обов’язки, що їх на мене поклав магістр, вимагали зосередженості та постійної уваги. Втім, і про себе я не забував. Багато з того, що я віз із собою, ще дорогою обмінював на золото, бо нема ліпшого способу збагатитися, ніж, рухаючись на північ, збувати з рук товари, придбані на півдні. Ціни на них зростали, як опара в діжі. Я навіть захопився укладанням торгових угод, постійно дбаючи про власний зиск.
Не доведи Господи, аби про це довідався мій батько, шляхетний тан Свейн Армстронг із Незербі! Він глибоко зневажав усіх, хто підраховував прибутки з продажів, і був затятим прибічником старого поміщицького господарства. Справжній сакс — упертий, твердолобий, реп’ях, що чіпляється за старовину. Зрештою, ще не відомо, як батько прийме мого Адама, незаконнонародженого, але хрещеного сина сакса і сарацинки. Цей хлопчик так багато важив для мене. У ньому одному зосередилася пам’ять про Фатіму, яка була більше ніж доброю дружиною і дала мені все, що я так високо цінував — тепло й затишок домівки, кохання, прихильність.
На Сході жінки люблять інакше, ніж у наших краях, — їм на радість бути втіхою своєму панові. Але відтепер я заручений із християнкою, дамою королівської крові на ім’я Бертрада. І бачить Бог, я не в змозі передбачити, що обіцяє мені цей поквапливий шлюб.
По закінченні моєї місії в лондонському Темплі було проведено обряд виходу з Ордену. Однак і після цього гросмейстер Темпла оточив мене шаною, а під час бесіди дав зрозуміти: що б не сталося, якщо буде на це моя воля — я залишуся в лавах братства. Орденові потрібна людина, поєднана родинними зв’язками з Генріхом Боклерком, найнепередбачуванішим із королів. Бо хоча від дня започаткування братства тамплієри вважали своїм главою Папу Римського, але й земних володарів не можна було не брати до уваги. Тут, далеко від Святої Землі, Орден не мав тієї сили, що на Півдні. Тому гросмейстер і був би радий, коли б я погодився по мірі можливості стежити за рухом новіціатів Ордену до Святої Землі. За це мені обіцяно було всіляку підтримку, адже, поріднившись з королем, я мимоволі опинявся втягненим у політику, тож допомога тамплієрів могла стати просто незамінною.
7
Гарольд — останній англо-саксонський король, який володарював з 1066 р. і загинув у битві при Гастінгсі.