Востаннє ми з ним бачилися, коли мені було чотирнадцять. І слово «бачилися» до обставин нашої зустрічі пристало не більше, ніж верблюдяче сідло скакунові. У мене дотепер стоїть перед очима тулуб святого отця, прив’язаний ременями до дубового ліжка. З рота його, заткнутого покляпцем, вилітало тільки глухе мукання, поки я, норовливий послушник, смугував різками тлусті чернечі стегна. А мій вірний Пенда чатував за дверима, щоб ніхто не зашкодив мені насолодитися помстою.
Коли все скінчилося, я прихопив свого раба та втік із абатства, і ми розчинилися у величезному невідомому світі.
Мабуть, мене вела рука провидіння, я добре прожив наступні дванадцять років — шість із них мандрував Європою і ще шість бився у Святій Землі. У цих мандрах я подорослішав і змінився; тепер, далебі, мені було соромно за ту свою витівку. Проте, якими б не були ті наші стосунки, по стількох роках ми зустрілися вельми люб’язно. Хоча повідомити йому про свій шлюб із Бертрадою Нормандською мені все-таки довелося. Та я попередив, що непогано було б не розпатякувати на цю тему.
Поміж пухкеньких губів абата ковзнула усмішка.
— Я не курка, щоб кудкудакати про це довкола, — заявив він, гугняво перекручуючи саксонські слова.
Цю манеру я знав. Багато норманів, коли доводилося спілкуватися з саксами, говорили так, аби підкреслити, що вони з породи панів, а сакси — лише скорене напівдике плем’я.
Тут крихітні оченята Ансельма зловтішно зблиснули, і я зрозумів, що ця людина нічого не забула й не пробачила. А за мить отримав нове підтвердження цього: абат із очевидним задоволенням повідомив: мій батько Свен Армстронг помер напередодні Різдва.
Мені забило дух. Отже, батько не дочекався свого заблуканого сина.
Я виїхав із Бері-Сент-Едмунса вдосвіта наступного дня, зробивши щедру пожертву абатству, щоб ченці відслужили гідний молебень за душу тана Свейна. Відправивши обоз під наглядом Пенди в помістя Незербі, я поквапився в Тетфорд, де була родова усипальня Армстронгів, аби помолитися над могилою батька і поміркувати про все, що нас із ним пов’язувало та розділяло.
— Тан Свейн був із тих саксів, які так і не впокорилися з владарюванням норманів у Англії. Він був ще підлітком, коли всю Східну Англію сколихнуло останнє значне повстання саксів, очолюване хоробрим Хервардом Вейком. Батько частенько з гордістю розповідав, що не раз бував провідником у повстанців і навіть сам великий Хервард якось похвалив його. Про те, що Хервард Вейк врешті-решт примирився із Завойовником і навіть отримав від нього землі в Норфолку, Свейн згадувати не любив. Зате в нашому домі завжди лунали пісні про славні діяння цього вождя, і батько невтомно повторював, що норманам ніколи не вдалося б скорити Англію, якби сакси не змирилися й бились далі так, як відважний Хервард.
Юність батька минула в набігах на людей короля Вільгельма — пустити кров норманам вважалося святою справою. Але коли за його голову було призначено винагороду, йому довелося ховатися. Він виїхав на північ, де збереглося чимало старої саксонської знаті й де він розраховував підняти новий заколот. Та не вдалося… Сакси стомилися від крові, захотіли жити в мирі. Навіть під владою короля-нормандця.
А Свейн Армстронг привіз із півночі у свій бург Незербі мою матір Мілдред, доньку короля Гарольда. Батько свято вірив, що шлюб із цією жінкою, яка народилася вже після загибелі короля при Гастінгсі, дасть йому право самому відродити нову династію. Він був честолюбний, і те, що його не захотіли слухати в Норфолкширі, посіяло в ньому сім’я дратівливості та злості. До того ж, дружина народжувала йому синів одного за одним, і танові довелося взятись до господарства, аби прогодувати сім’ю.
Таким я його і пам’ятав. Постійно чимось невдоволеним і похмурим. Батько використовував будь-який спосіб, аби підбурити саксів до заколоту. І він дорого поплатився за це. Після останнього заворушення, уже при Генріху Боклерку, він позбувся не тільки багатьох своїх володінь, відібраних на користь корони, але й пережив страту старшого сина й соратника Канута. Хоча батька й помилували, але змусили бути присутнім на синовій страті. Більше того, щоб тан із Незербі заспокоївся, король забрав до двору заручниками двох інших його синів. Тоді батько замкнувся в собі, в своїй злості й ненависті.
Про всі ці події я знав лише з розповідей, оскільки був ще надто малий і навіть облич старших братів не пам’ятав. Ми з моїм молодшим братом Етельстаном були пізніми дітьми, свідченням якщо не пристрасної прихильності Свейна до дружини, то його нескінченної чоловічої сили. Вижили сім синів із одинадцяти дітей, яких народила йому Мілдред, донька Гарольда. До того ж, подейкували, що батько обдарував потомством і чимало селянок із довколишніх поселень, навіть мав зв’язки з дружинами йоменів,[9] спокушав їхніх доньок. Тож у околиці нерідко можна було зустріти дітей, схожих на тана з роду, що носив прізвище Армстронгів.[10]