Выбрать главу

Мати покірно зносила все. Усі свої сили й ніжність вона віддала цьому баламутові, який вихором увірвався в її життя та вивіз із кам’яної вежі її родичів на півночі, де вона тихо жила зі своєю матір’ю, коханою Гарольда, Едіт Лебединою Шиєю. І хоча вона тужила за колишнім життям, але ніколи не скаржилася. Зате ми з Етельстаном від раннього дитинства наслухалися її розповідей про величезну кам’яну вежу її рідні, тож не дивно, що обидва мріяли звести таку саму для матері. Але я знав тепер, що за моєї відсутності брат зробив усе, аби втілити її давню мрію.

Із батьком у мене завжди були складні стосунки. Молодші — я та Етельстан — були материнськими улюбленцями, але батько весь час проводив зі старшими. Двоє братів, які залишилися при ньому, виросли такими, як і батько, бешкетниками й баламутами, та все одно він їх любив, а нас, малюків, не помічав. Підрісши, я ніби збунтувався проти зневаги до себе, був із батьком брутальний, зухвалий, в’їдливий. Може, так я просто хотів привернути до себе його увагу, а може, не міг пробачити батькові зневагу до матері, його зради. Так чи інакше, але Свейн вирішив, що я паршива вівця в сім’ї, і мене відіслали до монастиря Святого Едмунда в Бері-Сент.

У обителі я, сакс за походженням, навчився побіжно говорити нормандською, письма, арифметики, латини та історії. Я був там одним із найкращих учнів і міг би піднестись, якби наставником послушників не виявилася така непримиренна до саксів людина, як брат Ансельм. Мої успіхи його просто дратували. Ніби саксу недозволено хоча б у чомусь перевершувати норманів. Та що й казати, я не був зразковим послушником. Ухилявся від роботи, якщо вона не була пов’язана з книгами, грубіянив. Мене гнітила одноманітність монастирських буднів, мені мовби повітря бракувало за стінами монастиря. Ні, я не був створений для духовної стезі. Я мріяв про інші країни, про мандри. І ось одного разу, не в змозі знести чергових знущань брата Ансельма, я вирішив його покарати. Вже розповідав, як саме. І самі розумієте, що після такого вже не міг залишатися в Бері-Сент.

У Англії я став утікачем. Проте невдовзі мені пощастило. Молодий граф Мортенський потребував писаря, я влаштувався до нього на службу, з часом став його секретарем, а пізніше — зброєносцем. Зі Стефаном я переїхав до Hopмандії, де вже почувався в цілковитій безпеці, без жодних побоювань, що мене впізнають і повернуть до монастиря.

Уже в Нормандії я почав вивчати всі науки, як і годилося хлопцеві з доброго роду: верхову їзду, володіння зброєю, стрільбу з лука, плавання, навіть складання віршів і гру в шахи. А ще я навчався манер, нормандських куртуазних манер, які так зневажали та висміювали в домі у мого батька, але які я визнав цілком гідними наслідування й такими, що відповідають високому духу лицарства. А я завзято хотів стати лицарем. Оскільки Стефан не поспішав з моєю посвятою, я вирішив, що саме час залишити службу в нього. Та й вабили мене мандри, безмежність світу.

Я поїхав. Це було за рік по тому, як втонули на «Білому Кораблі» мої брати-близнюки. Саме тоді я востаннє мав звістку з дому. Дізнався, що ще одного мого брата ув’язнили в Норіджській фортеці за бешкети, а батько з наступним із братів мало не ополчення збирає, щоб його звільнити. Вже тоді я подумав, що добром це не скінчиться. Та оскільки навряд чи міг чимось їм допомогти, просто сподівався, що справа вирішиться сама по собі. Шкода лишень було матері. І я через надійну людину повідомив їй про себе та пообіцяв, що за першої-ліпшої нагоди посилатиму їй звістку.

Я дотримав слова — писав їй із Парижа й Клермона, з Тулузи й Наварри, навіть із Кастилії, де вперше схрестив меча з невірними і де сама правителька Уррака[11] заявила, що я гідний носити ланцюг і шпори лицаря. Потім я відбув до Святої Землі, де зустрівся з великим магістром тамплієрів і надяг білого плаща з хрестом.

У Єрусалимі я отримав останнього листа від брата Етельстана. Сумного листа, в якому він сповіщав мене про смерть матері, про те, що брат мій і досі потерпає в Норіджі, а ще один брат безславно наклав головою в якійсь колотнечі. Батько ж ніби принишк після всіх лих, які напосілися на нього, ніби втратив сили в боротьбі з напастями. А на Етельстані лежить тепер усе господарство, та мій братик вправляється й навіть сподівається назбирати грошей і здійснити мрію нашої матері — звести кам’яний замок. Тоді серце моє мимоволі затрепетало. Замок! Замок Армстронгів у Норфолкширі!

вернуться

11

Уррака — королева Кастилії (1095–1126 рр.).