— Я був проти й тоді, коли Етельстан Армстронг почав зводити Гронвуд, — досить непривітно зазначив він.
— Гронвуд?
Я знав, що колись це був наш маєток, конфіскований після батькового заколоту. Невже його повернули?
Єпископ Радульф пояснив:
— Леді Ріган не була бідною нареченою, коли Етельстан одружувався з нею. І вона викупила цю землю для чоловіка, внесла в родину як посаг. Тож Гронвуд тепер у Армстронгів. Якщо вона, певна річ, не побажає його повернути.
Повернути? Згідно з законом, вона мала право забрати назад свою шлюбну частку, але такий розвиток подій мене аж ніяк не влаштовував. Ліпшого місця, ніж Гронвуд, для спорудження фортеці годі й побажати. Це було узвишшя на межі заболочених низовин фенів, на березі мальовничої річки Уїссі. До того ж, неподалік від Гронвуда починалися ліси — чудовий будівельний матеріал. І якщо братова вдова не продасть мені Гронвуд за пристойною ціною…
Про себе я вирішив, що жінка, яка змогла порозумітися з моїм батьком і одружити на собі хлопця, молодшого від себе на сім років, — напевне, хитра бестія. І мені не так уже й легко буде її умовити.
Ми зустрілися, коли наступного дня я прибув до бургу Незербі. Звісно, саксонський бург не міг справити враження на людину, яка бачила кам’яні громаддя Моавського Крака, Сафарда і Крак де Монреаля.[14] Та все-таки Незербі мав переконливий вигляд. Маєток оточував подвійний частокіл із загострених колод, а над ворітьми височіла дерев’яна дозорна вежа. Далі виднілися очеретяні покрівлі з вирізаними ще за датським звичаєм головами драконів на стиках. Маєток Незербі був чудовий не за своєю архітектурою, а за розмірами. Частоколи охоплювали значний простір із кількома подвір’ями і господарськими спорудами. Все це було знайоме мені з дитинства, та все ж таки серце моє запульсувало десь біля самого горла. Я повернувся додому.
Перші нас помітили жінки, що поверталися від річки з кошиками випраної білизни. Вони поставили свою ношу на землю і з голосними криками бігцем кинулися до воріт. Майже миттєво залунав звук рогу, здійнявся галас, цілий натовп слуг вибіг назустріч.
Ми переїхали міст, перекинутий через рів, проскочили під аркою дерев’яної вежі та зупинилися на подвір’ї, де лунав хор привітань. Я впізнав декого з челяді, але більшість була мені незнайома. Та це не завадило слугам радісно вітати мене за старою саксонською традицією, що походить іще від давніх патріархальних часів, коли пан і його люди були однією родиною. Принаймні, мої сакси виявляли напрочуд щиру прихильність, без тієї затурканості, угідливості, які мені так часто доводилося бачити в інших краях.
Я помітив Пенду, який пробирався до мене крізь натовп. Не зважаючи ні на кого, він відразу заговорив про справи: крам розпаковано й розкладено, коням відведено найліпші стійла, а про все інше подбала леді Ріган.
— Вона тямуща дівка, — скінчив розповідь мій супутник, вищої похвали жінці не знаючи.
«Тямуща дівка», як і годиться господині, стояла на ґанку. Вигляд мала такий, ніби ось-ось збиралася впасти без тями. Але поки я спішувався та підходив ближче, леді Ріган уже опанувала себе, навіть вимучила якусь подобу посмішки.
«Яка вона неприваблива», — сяйнула перша думка. А слідом: «Яка елегантна».
Удова мого молодшого брата була низенькою опасистою товстункою. Обличчя мала кругле, з грубими, майже чоловічими рисами, шкіру пористу, з хворобливим масним полиском. Справляли враження лише очі — виразні, темно-карі, майже чорні. Але вбрана була з витонченістю пані, яка звикла жити при дворі. Вбрання було темних жалобних тонів, як і годилося вдові, тільки на голові — шапочка з білого полотна, яка щільно обрамляла щоки та підборіддя, а поверх неї накинуте було запинало з м’якої чорної вовни, яке плавними складками спадало на плечі та спускалося на темний, майстерно пошитий одяг. Із прикрас — тільки застібка біля горла. Леді Ріган була вдягнена на саксонський манір, але як пані найшляхетнішої крові.
Вона прийняла в служниці закутий у кільця ріг і з поклоном простягла мені.
— За зустріч і ваше повернення додому, сере Едгаре.
Аби показати, що питво не отруєне, вона зробила традиційний ковток. Я ж із задоволенням допив рідний пінявий ель і пройшов у дім. Усю його центральну частину займала величезна зала. Підлога була глинобитна, але застелена свіжим очеретом. Посередині височіли двоє великих відкритих вогнищ на кам’яних подіумах. Вогонь у них було розведено, й дим підіймався до відкритих угорі душників. Сама зала була такої ширини, що поперечні крокви підпиралися різьбленими стовпами — це створювало враження, наче ми в храмі. На стінах під скатами покрівлі розташовувався ряд вікон із зачиненими віконницями, як і слід було холодної пори. Вздовж них тяглися галереї на підпорах, на які виходили двері з бічних покоїв і спалень.