До Великодня я відправив у Лондон свій перший звіт про справи графства. Потім узявся до підготовки та огляду ополчення. Треба було визначити, скільки лицарів перебувають у бойовій готовності в Норфолку, скільки людей можуть привести до війська, як вони озброєні відповідно до статку та звання кожного. Справи затягували мене, але я ніколи не нехтував можливістю заїхати на будівництво в Гронвуд.
Будівельний майданчик завжди здавався гамірним вуликом. Вже скінчили фундамент донжона, майстрові почали копати ями для підмурівків кутових веж. Саймон спорудив кілька механізмів, що дозволяло зменшити кількість найманих працівників на будівництві. Берег біля річки Уїссі був суцільно завалений колодами, які сплавляли лісоруби, і брилами вапняку, які доправлялися сюди з копалень Нортгемптону, — ось вона основна стаття моїх витрат. Проте мені суттєво допомагала торгівля східним крамом, та й посада шерифа давала достатньо грошей, аби я міг дозволити собі купувати вапняк навіть за ринковими цінами. Чимало коштували й перевезення, особливо, коли я зіткнувся із заздрощами до мого багатства. Дехто не дозволяв везти вантажі прямим шляхом через фенленд, а примушував звертати на обхідні шляхи, що завжди обходилося недешево. Особливою жадібністю відзначалися монастирі, зокрема абатство Бері-Сент, яке хоча й було розташоване в Саффолку, але мало багато володінь у західному Норфолку. Той самий абат Ансельм прагнув якомога більше здерти з мене за перевезення по своїй землі або примушував робити такий гак болотами фенленда, що, напевно, задоволено потирав руки, підраховуючи мої збитки. Але й у цьому варіанті було таке, що змушувало мене впокорюватися. Коли я їздив спостерігати за доставкою краму, то міг навідатися до невеличкого монастиря Святої Хільди, де було поховано матінку. Я довго молився над її могилою і завжди залишав щедрі пожертви, аби сестри-бенедиктинки молилися за упокій її душі.
Після молитов завжди приємно з головою зануритися в роботу. І присягаюся вірою, мені подобалося таке життя. Ще я зробив відкриття: мені до смаку відчуття влади. А заразом у мене почала прокидатися особлива ніжність до тієї, що дала її мені, — до Бертради Нормандської. Я навіть почав сумувати за нею. Надсилав куртуазні послання та щедрі подарунки. Певна річ, незважаючи на таку ніжність до нареченої, я не обмежував себе в спілкуванні з жінками. У мене було кілька легких романів і постійних коханок, з якими я гаяв час, коли дозволяли справи й вимагала плоть. Причому, я тільки чудувався: які ж не привчені наші жінки, до ласки! Я ніби відкривав для них світ плотських утіх. Та наука ніжної пристрасті, яку я пізнав на Сході, була, по суті, невідома тут, і мені було радісно бачити реакцію у відповідь на розбуджену мною пристрасть у холодних тілах мешканок півночі моєї батьківщини. Проте це була тільки гра в кохання, я не вимагав від цих жінок почуття у відповідь, я любив їхні тіла, але не прагнув зачіпати душі. А душа моя чекала на Бертраду. Я хотів бути гідним її, стати графом. Його милість Едгар граф Норфолк — чудово звучало!
Справи знову вимагали моєї присутності, і я вирушав у дорогу. В мене був свій почт, і коли я об’їздив Норфолк, вигляд мав, як у справжнього лорда. Ці землі лише починали оживати після заколотів і воєн. Норманів тут зустріли суворо, й сакси жорстоко поплатилися за це. Дотепер то тут, то там виднілися руїни колишніх саксонських бургів, наполовину зарослі травою та ожиною. Одного разу я здаля бачив знамениту кременеву вежу вождя саксів Херварда Вейка. Сакси пишалися його пам’яттю, але я дав собі слово, що допоки живий і при владі, не дозволю чварам знову принести смерть і розруху в Норфолк.
Та як я зрозумів невдовзі, це дуже непросто.
Найупертіші з саксів і далі виховували синів за старими традиціями. Вони не визнавали жодних нововведень, пишалися минулою славою і мріяли відродити колишні звичаї та вольності. І розраховували на мене як на сакса, що опинився при владі.