Дехто зі старої саксонської знаті навідував мене під час моїх наїздів у Незербі. Вигляд у них був мальовничий, проте мені, який побував при багатьох дворах Європи, вони видавалися дикими: в хутряних накидках, із безліччю золотих прикрас, у ще дідівських довгих туніках з виїли-тими напів’язичницькими символами. Часто вони ходили голоногими, в грубих черевиках, з ременями, що хрест-навхрест обвивали гомілки. Носили довгі бороди і гриви волосся, стягнутого довкруж чола карбованими обручами на кшталт корон. Я в своєму нормандському одязі серед них здавався іноземцем. Але я дотримувався старих звичаїв і приймав їх, як і годилося знатному ерлу.[17] Подавав їм чашу дружби, по вінця наповнену вином, робив перший ковток, щоб упевнилися, що вино не отруєне, а по тому чашу пускали по колу, відпивали по ковтку, присягаючись один одному у вічній дружбі.
Ріган завжди знала, що робити. Стіл накривали щедро, але без викрутасів і жодних вишуканих страв, а все по-старому — величезні обсмажені телячі ноги, норфолкська кров’яна ковбаса, свиняча відбивна, варена риба. Уся ця груба їжа, що кепсько перетравлювалась, була заважка для мене, бо на Сході я придбав звичку споживати невеликі порції м’яса з чималою кількістю овочів. Але мої гості були задоволені, хвалили за те, що шаную старі звичаї, хоча і докоряли, що став шерифом у норманів — герефою, як вони називали мене на саксонський манір. І бурчали, що вислужуюся перед завойовниками.
— Але ж мене призначив сам король, — ховаючи досаду за усмішкою, відповідав я. — А навіть ви не можете заперечувати, що Генріх Боклерк править цією землею і є помазаником Божим.
Так, гості мої були саксами старого ґатунку — з тих, хто й через роки не змирився з поразкою Гарольда Годвінсона і чекав лишень, аби вхопитися за меч і битися з ворогом — навіть без жодної надії на перемогу. Можливо, в глибині душі я й поважав їх за мужність, але набагато сильніше мене дратувала їхня впертість. Це були запеклі бунтарі, та все-таки люди одного зі мною племені. Вони наче зумисне демонстрували свою брутальність, голосно плямкали, пили так, що швидко п’яніли, кидали кістки під стіл або в рабів-прислужників, гучно відригували або випускали гази. Я знав їхні старі звички — наїстися по зав’язку та напитися до втрати свідомості.
Головним і найшанованішим із них був Бранд, син Орма. Він був багатший за інших, і здорового глузду в нього було найбільше. Величезний на зріст, із розкішною білявою чуприною і на подив опецькуватий. Його маленьких вух майже не було видно із-за товстих завжди червоних щік, а черево заважало пройти, коли всі сідали за стіл. Говорив він глухим поважним басом і страшенно пишався, що рід його походив від данів, які правили в Денло ще за часів короля Альфреда Великого.
— Ми од віку володіли цією землею, — гордо промовляв він, хоча слова його інколи й переривала найвульгарніша гикавка. — Ти, Едгаре Армстронгу, вчена людина і напевне знаєш, якими великими були англи за старих королів. То вип’ємо ж за них!
Поруч із Брандом сидів молодий Альрік із Ньюторпа. Штовхаючи в бік свого діда Торкіля, який бився ще при Гастінгсі, він умовляв його розповісти «про ту славну битву».
З якого дива він називав її славною, якщо сакси зазнали тоді нищівної поразки? Але я ввічливо слухав: і про те, як сакси під орудою Гарольда Годвінсона окопалися на пагорбі, й про те, як Вільгельм Виродок обманом виманив їх звідти, а нормандська кіннота наскочила на героїв, несучи смерть і руйнацію, і як поліг у своїй останній січі король Гарольд, коли ворожий спис проштрикнув йому очне яблуко. Все це я знав напам’ять, але шанобливо слухав розповідь сивого, як лунь, патріарха і разом зі всіма гепав кубком об стіл і викрикував славу Гарольду Годвінсону. А чом би й ні? Гарольд був моїм дідом по матері, та ще й дійсно одним із найліпших саксонських королів.
Молодий Альрік вказував на мене.
— Дивися, дідусю, ось сидить онук славного Гарольда Годвінсона.
Торкіль здивовано витріщав на мене вицвілі блакитні очі. Він був дуже старий і часом погано розумів, що діялося навколо. Але для саксів він був наче жива реліквія, соратник Гарольда. Старий чудово пам’ятав усе, що відбувалося в дні його молодості, але нові звістки забував миттю. І дивлячись на мене, ніяк не міг уторопати, чого це Альрік вважає мене внуком славного Гарольда, якщо я — викапаний нормандський барон.
Сам Альрік мені подобався. Я знав його як дбайливого господаря, привітного сусіду й люблячого чоловіка. Зараз йому було дев’ятнадцять, не більше, з тринадцяти літ він був повінчаний із маленькою пустункою Елдрою, жили вони в дружбі та злагоді, хоча дітей Бог їм не дав. Елдра тужила з цього приводу, та люди подейкували, що подружжя ще досить молоде, аби встигнути наплодити цілий виводок синів. І дивлячись зараз на Альріка, я не розумів, як він потрапив до цієї норовливої компанії. За вдачею він був м’який, та й зовнішність мав по-жіночому ніжну — невисокий на зріст, із золотавими кучерями, гарними рисами обличчя, але весь всипаний ластовинням, просто над міру.