Я не розповідав Ріган, скільки часу ми полювали на людей Чорного Сокола, як довго вони залишалися невловимими і зникали, немов розчинялися межи каміння Сирії, коли ми були впевнені, що вже оточили їх. Але я повідав їй, що мимоволі ми перейнялися повагою до їхнього ватажка, захоплювалися його тактикою, спритністю, відвагою. Ми не соромилися висловлювати своє захоплення вже тому, що напасники грабували тільки купців-арабів, але жодного разу не образили паломників-християн. А для нас, християн Святої Землі, це багато важило. І хоча ми зобов’язані були охороняти каравани союзників-мусульман, але, по суті, співчували Чорному Соколу.
— Але якось, — провадив я, — ми таки зіткнулися з ватагою і вступили в сутичку. Розбійники виявилися набагато чисельнішими, ніж ми очікували, вони ліпше знали місцевість. Ми потрапили в пастку, опинилися в оточені. Я бачив, як один за одним гинули мої соратники, поки сам не був поранений і не впав із коня.
Прийшов я до тями в якійсь печері. Був такий кволий від втрати крові, що ледве міг поворухнутися, і зі свого закутка спостерігав, як бенкетували розбійники, як веселилися і ділили здобуте в сутичці. І тоді я побачив його. Відразу зрозумів це ватажок. Він був спокійний і величавий, не брав участі в загальному тріумфуванні, сидів осторонь, і погляд його був відсутній, навіть сумний. Одягнений був, як кочівники-бедуїни: на голові запинало, прихоплене навколо лоба повстяним кільцем, одяг східного крою, широкі шаровари. З вигляду молодий, смаглявий і чорноокий, але щось у його рисах підказало мені: він не араб, а європеєць. Ватажок невдовзі відчув мій погляд, і очі наші зустрілися. Скільки туги було в тих бездонних темних очах!
Він підійшов, заговорив зі мною бездоганною нормандською. Суть його слів зводилася до того, що він знає, хто я. Тому мені й подаровано життя — за лицаря-тамплієра заплатять добрий викуп. Був він навіть люб’язний, та я тільки буркнув щось у відповідь, а тоді не втримався і сказав, мовляв, горіти йому в пеклі за зв’язки з нехристами, гірше того, з розбійниками. Проте ці слова наче й не зачепили його. Усміхнувшись, ватажок зазначив, що це йому й без мене відомо, і в голосі його так само лунала туга.
Тоді я ще не знав, що це Гі Д’Орнейль. Коли ж розбійники привели до мене лікаря-араба, щоб оглянути мою рану, той бовкнув, що Чорний Сокіл колись служив у християн, а потім жив під опікою еміра Балока, поки не став на шлях розбою. Тут мене й осяяв здогад.
За декілька днів загін Чорного Сокола знову вистежили воїни Ордену та завдали йому жорстокої поразки. Небагато розбійників повернулося до свого лігва в печері, та всі вони палали бажання поквитатися зі мною.
Саме тоді ізгой Гі й став на мій захист. Один проти всіх. І побий їх хрест! — треба було його бачити. Він був наче бог війни, ніби сам демон і великий герой. Ніколи не бачив, щоб людина так билася. І як би я не ставився до нього, був у захваті.
Він відбив мене, а ввечері потай вивів із печери, дав коня, води та вказав шлях. Я запитав: що скажуть його товариші, коли виявлять мою втечу, але він у відповідь безтурботно махнув рукою.
І тоді я назвав його на ім’я.
Гі здригнувся і спохмурнів.
— Не варто було вам виказувати, що впізнали мене.
У його голосі почулася погроза, але я не боявся. Не вб’є ж він мене тепер, коли сам і врятував.
— Те, що я впізнав вас, залишиться тільки зі мною, присягаюся своїм лицарським званням. Молитимуся, щоб ви полишили свої теперішні справи, знову стали гордістю християн.
Він розреготався.
— Усе марно! Я настільки знеславлений, що байдуже, як зустріну свій кінець. Скрізь серед побратимів по вірі мене вважають зрадником. Я ж був вимушений прийняти віру Магомета, а християни подібного не пробачають.
— Що б вам не довелося пережити, добродію, ви не порушили головної заповіді Ісуса Хріста: «Полюби ближнього, як самого себе». І довели це, рятуючи мене.
Він довго дивився на мене.
— Ви думаєте, в мене ще є шанс?
— Чому б і ні? Пригадайте притчу про заблукану вівцю і слова Спасителя: «.. На небесах більше радощів за одного покаянного грішника, ніж за дев’яносто дев’ять праведників, що не мають потреби в спокуті». Тому облиште своє згубне заняття, поверніться в лоно Святої Матері Церкви і…
— Хто мені повірить? Тут, у Святій Землі, я надто відомий і зганьблений.